Як тільки душу виповнить
Космічний подих в зоряні години
Перед обличчям Всесвіту стою,
Дивуючись феномену людини.
Де, як вони вміщаються в мені
Сонця, сузір’я і оці тополі?
Можливо, тільки звуком на
Вони існують у всесвітнім полі?
А може, й сам я звук, що
Летить астральним зойком над лісами?..
В живій гармонії космічних
Проміння й звуки — споконвік те жсаме.
Отож повірте: тіла в нас нема
Є тільки душі й згущене проміння.
А простір — це матерія сама,
Це чарівництво можності й уміння.
Він, простір, тче із себе у собі
Світи гойдає в полум’янім лоні.
Мов крашанки, планети
Лежать до часу на його долоні.
Відтак дмухне на дітище своє,
Що неживе котилося допіру
І враз планета сценою стає,
Підвладна галактичному
О творчосте на зоряних вітрах,
Жадання мук і озорінь миттєвих!
Як жалко тих, кого долає
І ница радість насолод чуттєвих.
Чи варто жити в цоканні
Кухонно-спальним щастям невисоким?
У цьому світі сенс лише один:
Побачити Творця духовним оком.
З’явившись з неприхованим лицем
Відкритим, по-дитячому
Відважно стати одесну з Творцем,
Щоб світ плечем натрудженим підперти.
