Неначе цвяшок, в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу.
Давно б списать несамовиту,
Так що ж?
Сказали б, що брешу,
Що на панів, бачиш, сердитий,
То все такеє і
Про їх собачії
Сказали б просто — дурень
За те, що сам крепак,
Неодукований сіряк.
Неправда!
Єй-богу, не лаю:
Мені не жаль, що я не пан,
А жаль мені, і жаль великий,
На просвіщенних християн.. . . . . . . . . . . . . . . .
І звір того не зробить дикий,
Що ви, б’ючи поклони,
З братами дієте…
Катами писані за вас,
То вам байдуже; в добрий
У Київ їздите
Та сповідаєтесь, нівроку,
У схимника!..
Та й те сказать:
Чого я турбуюсь?
Ані злого, ні
Я вже не почую.
А як, кажу, хто не чує,
То тому й байдуже.
Прилітай же з України,
Єдиний мій друже,
Моя думо пречистая,
Вірная дружино,
Та розкажи, моя зоре,
Про тую Марину,
Як вона у пана
І за що страждала?
Та нищечком, щоб не
Або не дознались.
А то скажуть, що на
Чинимо розбої,
Та ще дальше запровторять.
Пропадем обоє…. . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . .. . . .
Недавно це було.
Через село весілля йшло,
А пан з костьолу їхав,
Чи управитель, а не пан.
За вихилясами придан,
За зиком та за
Ніхто й не бачив, як
Той управитель, лях ледачий.
А він так добре бачив,
А надто молодую!..
За що пак милує
Лихую твар такую,
Як цей правитель?..
Другий год,
Як він з німецькими
Забрався голий в цей куток.
А що тих бідних
Пустив по світу з байстрюками!
Отже й нічого!
А
І має двоє діточок,
Як ангеляточок.
Дивітесь, вийшла погуляти,
Мов краля, пані
З двома маленькими дітьми.
Із коча пан мій
І посила за молодим.
А потім діточок
І жінку, кралю молодую,
Аж тричі, бідную, цілує.
І, розмовляючи,
Собі в покої…
І молодого привели<
З весілля та в
Назавтра в город
Та й заголили в москалі!
Отак по нашому
Не думавши кончають!
А молода? мабуть, без
Судилось господом
Красу і молодость… Мов чари,
Розсипалось та розлилось,
І знову в люде
Проситись в найми?
Ні, не знову:
Вона вже панна покойова,
Уже Марисею зовуть,
А не Мариною!
Сердешній плакать не дають,
Вона ж сховається та й плаче.
Дурна! їй шкода
Та жаль святого сіряка.
А глянь лиш гарно кругом
І раю кращого не треба!
Чого ти хочеш, забажай,
Всього дадуть, та ще й
Не треба,— кажеш,— дайте
Цього вже лучче й не благай,
Бо це… сама здорова
Дивися, огирем
Сам пан круг тебе походжає,
Уже чи добрим, чи лихим,
А будеш панською ріднею,
Хіба повісишся!..
За
Приходила
У пана просити.
Звелів не пускати,
А як прийде,
Що тут їй робити?
Пішла ридаючи в село.
Одним одно дитя було,
Та й те пропало. ….
Неначе ворон той
Про непогоду людям кряче,
Так я про сльози, та печаль,
Та про байстрят отих ледачих,
Хоть і нікому їх не жаль,
Розказую та плачу.
Мені їх жаль!..
Мій боже милий,
Даруй словам святую силу
Людськеє серце пробивать,
Людськії сльози проливать,
Щоб милость душу осінила,
Щоб спала тихая
На очі їх, щоб стало
Моїх дівчаток, щоб
Путями добрими ходить,
Святого господа
І брата
Прийшла додому, подивилась:
Цвіти за образом святим,
І на вікні стоять цвіти,
На стінах фарбами хрести,
Неначе добрая картина,
Понамальовані… Марина!
І все Марина, все сама!
Тілько Мариночки нема.
І ледве-ледве вийшла з хати,
Пішла на гору, на
Палати глянуть, та й
Аж до палат, під тином
І ніч цілісіньку
Та плакала.
Уже з
Ватажники ватагу гнали,
А мати плакала, ридала.
Уже і сонечко зійшло,
Уже й зайшло, смеркати
Не йде, сердешная, в село,
Сидить під тином; проганяли,
Уже й собаками цькували
Не йде, та й годі. . . .
А Марина в сукні білій,
Неначе білиця,
Богу молиться та плаче,
Замкнута в світлиці.
Опріч пана, у
Ніхто не вступає,
Сам і їсти їй приносить,
І просить, благає,
Щоб на його подивилась,
Щоб утерла
І дивитися не хоче,
І їсти не хоче.
Мордується лях поганий,
Не зна, що й почати?
А Марина в’яне,
У білих палатах.
Уже й літо минулося,
Зима вже надворі,
А Марина сидить собі,
Уже й не говорить,
І не плаче… отак
Доконав, небогу,
Той правитель… а
Не вдіє нічого,
Хоч заріж її, та й годі,
Така вже вродилась.
Раз увечері
Марина
На ліс чорний, а з-за
Червоний
Місяць сходив…
І я
Була молодою…»
Прошептала, задумалась.
Потім
Хата на помості,
Наїхали гості,
Розплітали
Та стрічки знімали,
А пан просить сала,
А чорт їсти просить.
Гуси, гуси
В ірій полетіли,
А сірі на море!..». . . . . . . . . .
Завили пси надворі,
Зареготалися псарі,
А пан червоний, аж горить,
Іде в світлицю до Марини,
Як К и р и к
Ніби в хаті,
На холоді сердешна
Під тином, знай собі, сидить.
Стара неначе одуріла.
Мороз лютує, аж скрипить,
Луна червона побіліла,
І сторож боязно кричить,
Щоб злого пана не збудить.
Аж глядь, палати зайнялися.
Пожар! пожар!
І де
Ті люде в бога?
Мов з
Родилися і тут росли;
Неначе хвилі,
Та на пожар той дивувались.
Та й диво там таки було!
Марина гола
Перед будинком
У парі з матір’ю! — і страх,
З ножем окровленим в руках,
І приспівувала
Чи не це ж та кумася,
Що підтикалася!..
Як була я
В новому жупані,
Паничі лицялись,
Руку
До матері).
А ви до мене на
З того світу прийшли?
Мені вже й косу розплели,
Та пан приїхав… Гиля!
Гиля!
Чи то не гуси, то пани,
Дивися, в ірій полетіли
Агу! гиля! — до сатани,
До чорта в гості!
Чуєш!
Чуєш!
У Києві всі дзвони дзвонять.
Чи бачиш, он огонь горить,
А пан лежить собі,
І просить пити… А ти знаєш,
Що я зарізала його?..
Дивися, онде
Стоїть на комині.
Чого,
Чого ти дивишся на неї?
Це мати! мати!
Не дивись!
А то з’їси.
Ось на,
Дає дулі і
Полюбила москаля,
Та ще й зуби вискали!
Москалі! москалі!
Запасок навезли,
Дукачів,
А поповичі з
Навезли намиста!..
Бий, дзвоне, бий,
Хмару розбий,
Нехай
На татари,
А сонечко на хрестьяне,
Бий, дзвоне,
Мариночко, ходімо спать!
Ходімо спать, бо завтра
До церкви підемо; поганий,
Дивися, лізе цілувать.
Ось тобі, на!..
Ходімо
До людей).
Хрещені люде, поможіте!
Беріть мене! беріть, в’яжіте,
Ведіть до пана у світлицю!
А ти чи підеш подивиться,
Якою панною
У пана взаперті сидить?
І в’яне, сохне, гине,
Твоя єдиная дитина,
Твоя Мариночка
Ой гиля, гиля, сірії гуси,
Гиля на Дунай.
Зав’язала головоньку,
Тепер сиди та думай».
І пташкам воля в чистім
І пташкам весело літать,
А я зов’янула в
Плаче).
Хоча б намисто було взять,
Оце б повісилась… От бачиш,
Тепер і шкода… хоч топись!
Чого ж ти, мамо моя, плачеш?
Не плач, голубочко, дивись,
Це я,
Мариночка твоя!
Дивися, чорная
По снігу лізе… Утечу,
У ірій знову полечу,
Бо я зозулею вже
Чи він у гості не приходив?
Убили, мабуть, на войні?
А знаєш, снилося мені:
Удень неначе місяць сходив,
А ми гуляєм понад
Удвох собі.
Дивлюся,
Попадали неначе в воду,
Тілько осталася одна,
Одна-однісінька на
А я,— неначе навісна,
В Дунаєві шукаю броду,
З байстрям розхристана бреду.
Сміються люде надо мною,
Зовуть покриткою, дурною,
І ти смієшся, а я плачу,
Ба ні, не плачу,
Дивися, як я полечу,
Бо я сова…— Та й замахала,
Неначе крилами, руками,
І пострибала через
У поле, виючи, мов звір.
Пошкандибала стара
Свою Марину доганяти.
Пани до одного спеклись,
Неначе добрі поросята,
Згоріли білії палати,
А люде тихо розійшлись.
Марини й матері не стало.
Уже весною, як орали,
Два трупи на полі
І на могилі
Друга половина 1848,
Косарал]
