За дужки життя не виносив себе він ніколи,не думав про вічне,бо в ньому присутній завжди.
За межами імені власного, ніби у полі,розмитий свідомістю, сутністю завше
Немов в заповіднику «я» стрижньове пробувало:тут руки вкоротять,там пластирем губи замкнуть…весь простір життєвий до п’ят обкарнали,лише в глибину западалась некопана
Але із-під ніг вигрібали і землю щоденно,з грудей по складах витискали словник,аби здичавіло оточував світ безіменний,а з горла висотувавсь стрічкою крик.
А «я» — це камінчик вишневий чи лічений атом,присохлий до ясен,— його язиком не торкнеш…безрідне, безпам’ятне —де ж твої батько і мати?..
Та як ти на світі ще й досі живеш?!— А так і живу я у м’якуші тіла,безпам’ятний я, тому й невагомий… Завис…— Ти падаєш, падаєш в час спорожнілий,і світ спіщанілий вже рушиться
І падають хмари, підтяті під корінь,і сиплються вниз телефонні
Розверзлась земля по самісінький обрій,і в кратер державний летять черепи, черепи…***
