Пам’яті Володимира
Голубі опівнічні дощі,
Оповите туманами місто.
У під’їздах — ніде ні душі,
З-поміж хмар переблискує місяць.
А дощі плюскотять, плюскотять,
По асфальту стрибають, шаліють,
Ніби хочуть про щось
І не можуть чи, може, не вміють.
Але ж — лишенько!
Хто там в плащі?
Мовчазний та блідий.
У задумі.
Серед ночі.
У теплім дощі.
В мерехткому, ласкавому шумі.
Перетнув головну магістраль,
В парк зайшов, але й там не спинився.
Розгорнувши туман, як вуаль,
На подвір’ї нараз опинився.
Проти нього — балкон.
А на
Недосяжно високо, як мрія,
В голубім, голубім, голубім
Чи то сон, а чи справді — Марія??
Він гукати.
А дощ не дає.
Він — до неї.
А дощ заступає.
Голубими нитками снує,
Голубими сльозами ридає.
Ой Маріє!
Ой вийди, поглянь:
Від любові і ніжності п’яний,
Хто це там, оповитий в туман,
Заховався за сиві каштани?
І Марія іде на балкон,
І стоїть, і мовчить, і
Падку мій!
Смутку мій!
Знову — сон.
Тільки — сон.
І нікого немає,
Лиш дощі плюскотять, плюскотять,
По асфальту стрибають, шаліють,
Ніби хочуть про щось
І не можуть чи, може, не вміють.
