До мого фортепіано Елегія

Мій давній друже! мушу я з

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадить речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний

Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?

Чиє ридання стримане, тяжке?..

Несила тугу крить такій малій дитині,

Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?

Тоді ж кругом так весело

Ох, певне, лихо серцем почувала,

Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Тепер ота осіння хмара

Мене дедалі більше

Знов смуток?

Що ж почну я нещаслива?

Хто ж восени весняночки співа?

Серед недолі, тяжкого

Були й для мене промені ясні.

Годину мала не одну кохану,

Як забувала всі жалі свої.

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Від мене, друже, не таїв нічого!

Свої всі гуки ти мені віддав,

На тяжкеє страждання серця

Мені лагідную потіху слав!

Мій друже!

Ті хвилиноньки яснії,

Я при тобі найбільше мала їх,

Твої кохані струни

Будили зграї красних мрій моїх.

Серед недолі, тяжкого

Були й для мене промені ясні.

Годину мала не одну кохану,

Як забувала всі жалі свої.

Хоч я не завжди щиро

З людьми, хоч тяжкий розпач

Від рідних, милих, найлюбіших крила,

Та не від тебе, любий друже мій!

Від мене, друже, не таїв нічого!

Свої всі гуки ти мені віддав,

На тяжкеє страждання серця

Мені лагідную потіху слав!

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з

Прощай же, давній, любий друже мій![15 березня 1890 p.]