Життя відживається, сходить зітханням.
І кров вичахає.
Та є ще жаданнятоптати цей ряст, і розвіювать порох,
і погляд ослаблий підносить угору.
Обмисли нас,
Боже, ще раз добротою,наповни обличчя і зір яснотою,
пошли милосердя на наші рамена — полегши тягар, що гнітить цілоденно.
Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,
дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.
Насить мені душу,схили своє вухоі шепіт згасаючийще раз прослухай:
— Я тлін.
Я ніщота.
Хіба ж це ганеба?
Невже ж тільки й того,що порох для тебе?
Чиє я сповняю весь вік повеління,
коли очищаю печаллю сумління,
навіщо знання про добро чи про злочин,
якщо не до тебе обернені очі?
Якщо я — суть порох,то й ти є ніщота,
лише неспівмірна із нами скорбота.
