1.
По дорозі до Петропавловської
Цей янгол двокрилийна палі фортецікружляє за вітром,ніяк не зірветься,а шпиль, що завершував царське стремління,поглиблює янгольську муку й боління.
О місто, в намисті містків і бруківки,золочене скрізь по хрестах та верхівках,а сподом — чорнюще, як мисль скритовбивці,глуха шкаралуща з іменням столиці!
Де п’яний поручний візницю шмагає:за що, наповіщо — того сам не
Ніхто не рятує волаючу душу,вода вимива сухозлоття на сушу,і шпиль облетілий, двогострий, мов піка,вкорочує «падшому» янголу віку.
А небо порожнє над ним, наче деко,високе для крику,від думки далеке.
Його необхідно іще прихилити,щоб, час обігнавши, у мрії ожити.
Щоб вільним крилом за незриме сягнуть,де зріє відвага людська — на майбуть.
Де вольному воля і сонячний леткрізь обшири часудо дальніх планет.2.
В
Кружалечко води, що висохло на денці,журбою не розводь — воно не розведеться.
Рука змалює круг, ще менші впише в ньому:оце відвічний рух на кам’яній основі.
Пиши, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно —уже ідуть дощі, вітри високовійні.
Всі страхи відлетять — стіна тобі лишиться,з її сумних глибин ти виворожиш птицю.
Рука жандармськавраз затре кружки й квадрати,в яких піднісся типоверх шпиля,поверх хреста,по… вище янголяти!
Ні, не дістати!
І гомінку юрбу внизуна себе ти поділиш,бо в тебе — небо, в тебе — не…бо вже летюче тіло.
На власну волю, боротьбу помножив своє ймення,щоб виправдать жорстокий віксвоїм короткоденням.3.
Цей мур за ніч знов виріс непомітно,допоки я обчислював крило:ковзнула тінь жандармська перелітнаі остудила зрошене чоло.
І тільки й видно, що цеглиння вікон,де тріщина, як ящірка тече:мені тепер до ранку, до край вікуцей мур ламать загостреним
Жага подовжить ліжко і підлогу,підніме стіл на височезні ногиі надвоє високого менепід небом, під зірками перегне.
І в дзеркалах, що звуться — чорні стіни,де жар вапна холоне швидко так,докресли мрію… На твоє боріннясвітанок з’явить таємничий знак.4.
Достоту, як вві сні:колодязя горлянка,і мерехтить на дніводи розбита склянка.
І падають униз,зітхаючи, краплини.— І ти перехились,лети, лети до згину!..
А спрага — не змогти —до цямрин тебе клонить.— Ну, відривайсь, лети!
Що, в жилах кров холоне?!
Отож-бо воно й є!
Всі страхи, болі наші.
Бо кожному своєі пить з своєї чаші.
Ха, в кожного свій смак,своя пекота й спека.
Ув’язнений дивак,ти полетиш дале-еко-о!..— Не грюкай у відро!
Ти випив свою воду.
Чекай, надійде строк,і матимеш
Ха-ха-ха!5.
Біля
Мури муровані —вікно
Пташко без імені,в небо порошена,чи ж запримітишпогляд в’язничого?
Вітер затче в парусиння широкекрила твої і вольную воленьку.
Поглядом, мрією вище злітаю,врівень стаю я з нащадками вільними:буде, ой буде того раювання!..
Що ж то за дощ, що малюється в небі,зводяться плечі, стрічаючи
Чути, як в’язні ходять по колу.
Де ж та подібність одного із другим?
Де ж та причинність похибок наших?
Прагнуть замкнути в коло стремління —стіни фортечі і м’язи жандармські.
Вилущу зернята з цегли холодної —порох у пучках і більше
Пташко без імені, вкладена в крила,в перах стільки вітру і неба!..
Мушу цей мур розібрати по каменю,шлях замостить до товариша вірного.
Миттю спростується в слові «відплата»все, що закралося в серце у сумнівах:все буде просто,як пташка у небі,як вибух на Невському,знищено будецарське свавілля,царською кров’юосвятиться воля!6.
До
Просотані мохом червоні цеглиниі риски поздовжнічи ж то з-під руки?
І форма квадратна безсмертної глинизасвідчить стремління його —
Проходить звичаєм в’язничість безлика,поволі стіна від дощів розмока,і в щілини сіє насіння осика —то ж форма її вглибину затіка.
Чи ж треба стать щільно, щоб спина до глини,щоб стало майбутнє на повен мій зріст,щоб всі стільники вже надпитої глиникомусь розказали короткий мій зміст?
О стіно, що свідчиш моє проминання,яка ж ти непевна в своїй довжині!
Проходжу тебе — зостається питання:чи ж лишиться знак хоч якийсь по мені?!7.
Перед
На суде он сообщил о сделанном им изобретении воздухоплавательного снаряда, судьбою которого он был очень заинтересован.
Новый энциклопедический словарь Брокгауза и
Так щиро дихав він на всіхсвоїм гарячим словом,що стукало, немов горіх,в лобища мармурові.
І круглозвуко, наче дзвін,завис у просторі лункомуснаряд, що відштовхнувсь від стін,злетів у вись
Віддаленіла геть луна —вона лише досяжна нині —мов крапка болю голосна,що затужавіла в сльозині,вона взернилась у
Їм аби слово про любов,про каяття, помилку.
Як важко продихнуть, либонь,горлянку сполудило.
І замість слова мимри йдутьпродовгувато-сумно —хитає головами судна нього так
Набрав води — скупий ковтокзагуснув від мовчання,і підступився ще на крокдо скорого повстання.8.
З крейдою в
У безбач, у смуть каламутної долімій вигук, моя ягодино, котись!
В червоній долоні — вуглини схололісипких перепалених
Ну, що мені стіни, сплямовані біллю,прибить свою тінь і хутчій відійти.
По них відлопочуть пташки споночілі,розхилять ще ширше в’язничі кути.
Миколо, ставай одночасно повсюди,та попелом суму себе не присип!
І слухай, як простір, народжений в грудях,свідомість твою швидко нурить углиб.
Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,роздмухаєш всю пересушену крові будеш дзвеніть, як суха бадилина,про людство знедолене, братську любов?
Хіба це все так?
І з єдиним початком,з єдиним відлунням, що котиться вдаль,а крейда в руці, що лишилась на згадкупро мрію відвічну, якої так жаль.9.
Священик в камері М.
Малюнок думки в кілька рисок, —чи то вервечки до колиски,в якій гойдатись… німоті, —і перетліла, як навмисне,тоненька свічка в
Закапав віск од восковиці,хитнулись тіні по кутках.
І випроставсь біля божницідвокрилий в’язень, наче птах.
Щось тісно тут, де пахне смертю,де гострий погляд, наче крик,на стиснутих вустах упертістьледь стримує жалький язик.
Щось страшно у норі цій куцій,де гаснуть звуки і свічки,бо стежать очі, як берутьсявогнем у в’язня кулаки.10.
На
Мої ручителі високі,які лункі останні крокидо ешафота від
Сурмач, труби,віщуй утіху —моє обличчя повне сміху,і кат, як брат,під брови-стріхипускає погляд:— Возлюби…
Коли б ще хто дудів в сопілку,і мою радість ніс, як бджілку,і сипав квіти на бруківку,і шепотів:— Лицар, диви…
Та я і так переразуюі свою душу молодуювіддам на руки, наче збрую,ну, розпинателю, лови!..
Відчувши неласкавість дня,з Неви — тягучий холод,ти раптом голову підняв,сягнув за
Так високо — до гіркоти,до німоти у зорі —перо лелечине летитьі душу всю прозорить.
На широчінь грудей пуститьзітхання, як опуку,і прокрізнить летюча митьпростерту в небо
Душе моя, легка пір’їно,немає в боротьбі загину:є вічний бій і вічна путь.
Летить, летить легка пір’їна,внизу ледь мріє Україна,і щось тривожливо знайомев мотиві, дутім на дуду,і грузнуть ноги, як в солому,коли по хмарках в небо йдуть…***
