І золотої й дорогої

І золотої й

Мені, щоб знали ви, не

Моєї долі молодої:

А іноді така

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того, як

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.

Мені здається, що

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки.

Що

Даремне, марне

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у

Перша половина 1849 г.,

Косарал]