У гаю,
Вітру немає;
Місяць високо,
Зіроньки сяють.
Вийди,
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуєм,
Та посумуєм;
Бо я
Сю ніч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Моє серденько,
Поки близенько,
Та
Ох, тяжко,
Отак, ходя попід гаєм,
Ярема співає,
Виглядає; а
Немає, немає.
Зорі сяють; серед
Горить білолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калині, над водою,
Так і виливає,
Неначе зна, що
Козак виглядає.
А Ярема по
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не
Нащо мені врода,
Коли нема долі, нема талану!
Літа молодії марно пропадуть.
Один я на світі без роду, і доля
Стеблина-билина на чужому полі.
Стеблину-билину вітри рознесуть:
Так і мене люде не знають, де діти.
За що ж одцурались?
Що я сирота?
Одно було серце, одно на всім світі,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась”.
І хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер
Оставайсь здорова.
В далекій
Найду або долю, або за
Ляжу головою… А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон
Ті карії очі, ті очі козачі,
Що ти цілувала, серденько моє!
Забудь мої сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобі не пара: я в сірій свитині,
А ти титарівна.
Кращого
Вітай, кого знаєш… така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не
А коли почуєш, що на чужім
Поляг головою,— нишком помолись.
Одна, серце, на всім
Хоч ти
Та й заплакав сіромаха,
На кий похилившись.
Плаче собі
Шелест!.. коли гляне:
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув; побіг;
Серце!” — та й зомліли.
Довго-довго тілько — “серце”,
Та й знову
Годі,
Ще трошечки,
Ще… ще… сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз… ще раз.
Ох, як я
Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба
Послав свитку.
Як ясочка,
Усміхнулась,
Сідай же й ти коло мене”.
Сів, та й
Серце моє, зоре моя,
Де це ти
Я сьогодні забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все
А мене й
Який-бо ти, єй же
І сльози
Не плач, серце, я
Усміхнулась.
Прихилилась
Та й ніби
Бач,
Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко,
Завтра вночі у
Свячений достану.
Дасть він мені срібло-злото,
Дасть він мені славу;
Одягну тебе, обую,
Посаджу, як
На дзиґлику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру,
А може, й забудеш?
Розбагатієш, у
Поїдеш з панами,
Найдеш собі шляхтяночку,
Забудеш
Хіба краща є за
Може, й є, — не
Гнівиш бога, моє серце:
Кращої
Ні на небі, ні за небом;
Ні за синім
Нема кращої за
Що се ти говориш?
Правду,
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж
Цілувались,
З усієї сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
Їй Ярема розказував,
Як жить вони
Укупочці, як
І долю добуде,
Як виріжуть
Ляхів в Україні,
Як він буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебі,
Ото який! мов і
А
Або батько як побачать,
Що ви, мої любі,
Таке диво читаєте,
Гріха на всю губу!
Тоді, тоді… та цур йому,
А дуже цікаве!
А надто вам розказать би,
Як козак
Під вербою, над водою,
Обнявшись, сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цілує;
То заплаче, то зомліє,
Головоньку
Серце моє, доле моя!
Соколе мій милий!
Мій!..” — аж верби
Слухать тую мову.
Ото мова!
Не розкажу,
Мої чорноброві,
Не розкажу против ночі,
А то ще присниться.
Нехай собі
Так, як
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб ніхто не
Ні дівочі дрібні сльози,
Ні щирі козачі.
Нехай собі… Може, ще
Вони на сім
Зустрінуться…
А тим часом
З усіх вікон у титаря.
Що то там твориться?
Треба глянуть та
Бодай не дивиться!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивіться: то конфедерати,
Люде, що зібрались волю боронить.
Боронять, прокляті… Будь проклята мати,
І день, і година, коли понесла,
Коли породила, на світ привела!
Дивіться, що роблять у титаря в
Пекельнії діти.
У печі
Огонь і світить на всю хату,
В кутку собакою
Проклятий жид;
Кричать до титаря:
Хоч жить?
Скажи, де
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили — нема,
Нема ні
Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи його! отак! холоне?
Мерщій же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?..
І не стогне!
Завзята бестія!
Насипали в халяви
У тім’я цвяшок
Не витерпів святої кари,
Упав сердега.
Пропадай,
Душа, без сповіді
Оксано, дочко!” — та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч і запеклі.
Що ж тепер?
Панове, ради!
Поміркуєм,
Тепер з ним нічого робить,
Запалим
Ґвалт! рятуйте!
Хто в бога вірує!” —
Надворі голос, що є сили.
Ляхи зомліли.
Хто
Оксана в двері:
Вбили!
Та й пада крижем.
А
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За двері вийшла.
Сам позаду,
Бере
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А він, мандруючи, співа,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали;
Пропала з ними і Оксана.
Собаки де-де по
Загавкають та й замовчать.
Біліє місяць; люде сплять,
І титар спить… Не рано встане:
Навіки, праведний, заснув.
Горіло світло, погасало,
Погасло… Мертвий мов здригнув.
І сумно-сумно в хаті стало.
