Все йде, все минає — і краю немає.
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок,
І в море безкрає, і будеш сіять,
Як над Вавілоном, над його
І над тим, що буде з нашими синами.
Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять,
Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
Порай мені ще раз, де дітись з журбою?
Я не одинокий, я не
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? — гріх, душа жива!
А може, їй легше буде на тім світі,
Як хто прочитає ті сльози-слова,
Що так вона щиро колись виливала,
Що так вона нишком над ними ридала.
Ні, не заховаю, бо душа жива.
Як небо блакитне — нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
А де вона буде? химерні слова!
Згадай же хто-небудь її на сім
Безславному тяжко сей світ покидать.
Згадайте, дівчата,— вам треба згадать!
Вона вас любила, рожевії квіти,
І про вашу долю любила співать.
Поки сонце встане, спочивайте, діти,
А я поміркую, ватажка де взять.
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий,
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти,
Хто вас щиро без
Привітає в світі?
Сини мої! орли мої!
Летіть в
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То, зустрівши, насміються,
Такі, бачте, люди:
Все письменні, друковані,
Сонце навіть
Не відтіля, каже,— сходить,
Та не так і світить;
Отак,— каже,— було б
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й
Не так сонце сходить,
Як письменні
Розумні, та й годі!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують,
Та й кинуть під
Нехай,— скажуть,— спочивають,
Поки батько
Та розкаже
Про свої гетьмани.
А то дурень
Мертвими
Та якогось-то
Веде перед
У постолах.
Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од
Високі могили
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають;
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет,
От де слава!!! а то
Грає синє море”,
А дам плаче, за
І твоя
У сіряках!..” Правда, мудрі!
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода
Не на мене шитий,
А розумне ваше
Брехнею підбите.
Вибачайте… кричіть собі,
Я слухать не буду,
Та й до себе не покличу:
Ви розумні люди
А я дурень; один собі,
У моїй
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспіваю,— море грає,
Вітер повівав,
Степ чорніє, і
З вітром розмовляє.
Заспіваю,—
Висока могила,
Аж до моря
Степ широкий крили.
Отамани на
Перед
Вигравають… а
Меж
Ревуть, стогнуть — розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих
Чого, батьки,
Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче
І я плачу; а тим
Пишними
Виступають отамани,
Сотники з
І гетьмани; всі в
У мою
Прийшли, сіли коло
І про
Розмовляють, розказують,
Як Січ будували,
Як козаки на
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грілися в
Та як, люльки
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися,
Як
Грай, кобзарю, лий,
Козаки гукали.
Шинкар знає,
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки
Аж Хортиця
Метелиці та
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так і
Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вітре, полем;
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля”.
Взявшись в боки,
Парубки з
Отак, діти! добре, діти!
Будете панами”.
Отамани на бенкеті,
Неначе на раді,
Походжають, розмовляють;
Вельможна
Не втерпіла,
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Сміюся сльозами.
Дивлюся, сміюся, дрібні
Я не одинокий, є з ким в світі жить;
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить;
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько Гриця дівчина
Я не одинокий, є з ким вік дожить.
От де моє добро, гроші,
От де моя слава,
А за раду спасибі вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здорові!
Піду синів
В далеку дорогу.
Нехай ідуть,— може,
Козака старого,
Що привіта моїх
Старими сльозами.
Буде з мене.
Скажу ще раз:
Пан я над панами.
Отак, сидя в кінці стола,
Міркую, гадаю:
Кого просить? хто поведе?
Надворі світає;
Погас місяць, горить сонце.
Гайдамаки встали,
Помолились, одяглися,
Кругом мене стали,
Сумно, сумно, як сироти,
Мовчки
Благослови,— кажуть,— батьку,
Поки маєм силу;
Благослови шукать
На широкім
Постривайте… світ не хата,
А ви малі діти,
Нерозумні.
Хто
Піде перед вами,
Хто проведе?
Лихо, діти,
Лихо мені з вами!
Викохав вас, вигодував,
Виросли чималі,
Йдете в люди, а там
Все письменне стало.
Вибачайте, що не вивчив,
Бо й мене хоч били,
Добре били, а
Дечому навчили!
Тма, мна знаю, а
Не втну таки й досі.
Що ж вам скажуть?
Ходім, сини,
Ходімо, попросим.
Єсть у мене щирий
Рідного немає)
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в
Сироті без роду;
А до того — душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.
Любить її, думу правди,
Козацькую славу,
Любить її!
Ходім, сини,
На раду ласкаву.
Якби не він спіткав
При лихій годині,
Давно б досі
В снігу на чужині,
Заховали б та й
Так… якесь
Тяжко, важко нудить світом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходімо, хлоп’ята!
Коли мені на
Не дав погибати,
То й вас прийме, привітає,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в
Добридень же, тату, в хату!
На твоїм
Благослови моїх
В далеку дорогу.
Петербург, 1841, апреля 7
