8 мин
Слушать

Сон комедія

Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его.

Иоанна глава 14, стих 17У всякого своя

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим

За край світа

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з

Взять у домовину.

Той тузами

Свата в його хаті,

А той нишком у

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде

У тебе час та й

Пазурі в

І не благай: не

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята;

Нехай,—

Може, так і треба».

Так і треба! бо

Господа на небі!

А ви в ярмі

Та якогось

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці.

Схаменіться:

Усі на сім світі

І царята і старчата

Адамові діти.

І той… і той… а що ж то я?!

Ось що, добрі люди:

Я гуляю,

В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Єй-богу, не чую,

І не кричіть!

Я свою п’ю,

А не кров людськую!

Отак, ідучи

З бенкету п’яний уночі,

Я міркував собі йдучи,

Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не

І жінка не лає,

Тихо, як у раї,

Усюди божа благодать

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,

То хоч коти гармати,

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею, та за нею,

Лечу й прощаюся з

Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане;

Поки твої малі

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово небого,

Годуй діток; жива

У господа

Летим.

Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє,

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не

І не

І все то те… Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим

Княжат недорослих; а он

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка,

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Чи бог бачить із-за

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті

Предковічні, що

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до бога:

Його розпитати,

Чи довго ще на сім

Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії

Тебе повивали.

Бери ж їх,

Та по всьому небу орду розпусти.

Нехай чорніє, червоніє,

Полум’ям повіє,

Нехай знову рига змії,

Трупом землю криє.

А без тебе я

Серце

Та тим часом

На край світа раю.

І знов лечу понад землею,

І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір

У безверхій хаті.

А ще гірше

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругам бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і

Людської страшної ноги.

І вороги й не вороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте

Я вже не почую,

Один собі

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,

Що ще є країна,

Не полита сльозьми, кров’ю,

То я одпочину.

Одпочину… аж слухаю

Загули

Під землею…

О люде поганий!

Де ти взявся? що ти робиш?

Чого ти

Під землею?

Ні, вже, мабуть,

Я не

І на небі!..

За що ж кара,

За що мені муки?

Кому я що заподіяв!

Чиї тяжкі

В тілі душу закували,

Серце

І галичі силу

Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,

І тяжко караюсь!

І коли я спокутую,

Коли діжду краю,

Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної

На той остатній страшний

Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку

Неситому!..

То каторжні.

А за що? т.і

Вседержитель… а може,

Й він не добачає.

Онде злодій

Кайдани волочить;

Он розбойник

Зубами скрегоче,

Недобитка

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,

В кайдани

Цар всесвітній! цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,

Мороз розум будить.

І знов лечу.

Земля чорніє,

Дрімає рсзум, серце мліє.

Дивлюся: хати над

Та городі: з стома церквами,

А в городах, мов журавлі,

Замуштрували москалі;

Нагодовані,

І кайданачи окуті,

Муштруються… Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою

Туман тяжкий… Долітаю

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

Смеркалося… огонь

Кругом

Аж злякавсь я…

Ура! ура!

Ура!» —

Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?» —

Экой хохол!

Не знает параду.

У нас парад! сам

Сегодни

Та де ж вона, тая

Бон видишь — палаты».

Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими

Де ты здесь

З України». —

Так як же

Й говорыть не

По-здешему?» —

Ба ні,—

Говорить умію.

Та не хочу».—

Экой чудак!

Я вси входы знаю,

Я тут служу; коли хочеш,

В дворец

Ввесты тебе.

Только, знаєш,

Мы, брат,

Не поскупись

Цур тобі,

Каламарю… І

Я знову

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! уже

Золотом

Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив

Твоїм в рщомазам.

Ото дурний! а ще й битий!

На каток

Москалеві.

От і читай,

І йми ти їм віри!

За богами — панства,

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче

Коло самих: може,

Або дулю

Благовонять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби

Під самую пику.

І всі у ряд поставали,

Ніби без’язикі

Анітелень.

Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох

Мов сичі надуті,

Та щось нишком

Здалека не чути

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

А потім

Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар

До найстаршого… та в

Його як затопить!..

Облизався

Та меншого в пузо

Аж загуло!.. а той

Ще меншого

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а

Уже за

Як кинеться по улицях,

Та й дівай

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як

Гуля наш батюшка, ґуля!

Ура!..ура!..ура! а, а,

Зареготався я, та й годі;

А й мене

Таки добре.

Перед

Усе те заснуло;

Тільки де-де

По углах

Та, стогнучи, за

Господа благали.

Сміх і сльози!

От пішов

Город озирати.

Там ніч, як день.

Дивлюся:

Палати,

Понад тихою рікою;

А беріг

Увесь каменем.

Дивуюсь,

Мов несамовитий!

Як то ноно

З калюжі

Таке диво… отут

Пролито людської

І без ножа.

По тім

Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена,

Аж чудно дивиться.

І дзиггрі теленькають.

От я повертаюсь

Аж кінь летить,

Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп,

У свит — не свиті,

І без шапки.

Якимсь

Голова повита.

Кінь басує, от-от річку,

От… от… перескочить.

А він руку простягає,

Мов світ увесь

Загарбати.

Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому—

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той   П е р в и й   що

Нашу Україну,

А   В т о р а я

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що

На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я

Історія України.

Стою,

А тим часом — тихо,

Та сумно

Щось такеє

Із города із

Полки

З заступами на лінію,

А мене

На столицю з

Наказним гетьманом!

О боже наш милосердий!

О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота

Благородними костями;

Поставив

На їх трупах катованих!

І в темній

Мене, вольного гетьмана,

Голодом

У кайданах.

Царю! царю!

І бог не

Нас з тобою.

Скованій зо

Навік-віки.

Тяжко

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає.

Полетів би, подивився,

Так бог не пускає.

Може,

Москва

І Дніпро

В синє море,

Високі могили

Нашу славу.

Боже милий,

Зжалься, боже милий».

Та й замовкло; дивлюся я:

Біла хмара

Сіре небо.

А в тій

Мов звір в гаї виє.

То не хмара — біла

Хмарою

Над царем тим

І

І ми сковані з тобою,

Людоїде, змію!

На страішному на

Ми бог і

Од очей твоїх неситих.

Ти нас з

Загнав, голих і голодних,

У сніг на

Та й порізав; а з шкур

Собі

Пошив жилами

І заклав;

В новій рясі.

Подивися:

Церкви та палати!

Веселися, лютий кате,

Проклятий!

Розлетілись, розсипались,

Сонечко вставало.

А я стояв, дивувався,

Та аж страшно стало.

Уже вбогі ворушились,

На труд поспішали,

І москалі на

Уже муштрувались.

Покрай улиць

Заспані дівчата,

Та не з дому, а додому!

Посилала

На цілу ніч працювати,

На хліб заробляти.

А я стою, похилившись,

Думаю, гадаю,

Як то тяжко той

Люди заробляють.

От і братія

У сенат

Та підписувать — та

І з батька, і брата.

А меж ними і

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та

Батьків своїх, що

Цвенькать не

По-німецькій,— а то

І кисни в чорнилах!

П’явки! п’явки! може,

Остатню

Жидам продав, поки

Московської мови.

Україно!

Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі,

Московською

В німецьких

Заглушені!..

Плач,

Украйно!

Бездітна вдовице!

Піти лишень

До царя в палати,

Що там робиться.

Приходжу:

Старшина

Стоїть рядом; сопе, хропе,

Та понадувалось,

Як індики, і на

Косо поглядало.

Аж ось вони й одчинились.

Неначе з

Медвідь виліз,

Переносить ноги;

Та одутий, аж посинів:

Похмілля

Його мучило.

Як

На самих пузатих

Всі пузаті до

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба

І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,

На менших гукає

І ті в землю; він до

І ті пропадають!

Він до челяді — і челядь,

І челядь пропала;

До москалів — москалики,

Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде

Мій медведик!

Стоїть собі,

Голову

Сіромаха.

Де ж

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж зісміявся.

Він і почув, та як

Я перелякався,

Та й прокинувсь…

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке

Сниться

Та п’яницям.

Не здивуйте,

Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.8 іюля 1844,

Петербург

0
0
80
Подарок

Тарас Шевченко

Стихи Тараса Шевченко. (25 февраля [9 марта] 1814 — 26 февраля [10 марта] 1861) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец, график, этногр…

Другие работы автора

Комментарии
Вам нужно войти , чтобы оставить комментарий

Сегодня читают

Мотивация временем
Ryfma
Ryfma - это социальная сеть для публикации книг, стихов и прозы, для общения писателей и читателей. Публикуй стихи и прозу бесплатно.