1.
Струмуючий далекий часу гуккрізь оболонку вапняну куляступросочується — шовкопрядний звукнадійно тчеться, щоб тобі не впасти.
Єднальна мить — снувальне волокнона кокон навивається сріблясто,у сповитку душа дріма давноі лет їй сниться широко, зірчасто.
Крило прозоре розвиває шовк,виборсується голос із тороччя,між напівсфер, між білих лушпайоклунає слово, сповнене
Будучина» — як дзбанок для води,в якому скло налите не схлюпнеться,проріжеться лиш промінь молодий,гарячим вістрям пронизавши серце.
І тіла ваготу полишивши землі,угору понесеш до стін просохлу глину,і поглядом крізьким помітиш на крилімандруючу слідком блискучу павутину.
Вона із товщі літ, ущільнених життям,з праматірних глибин снується самотворно,і оболонки душ на ній разком висять —поплюсклі капшучки проїдені і чорні.
І не останній ти — перелік бо трива,не обірвати нить, що пориває вгору.
Лиш тіней зачерпни в широкі рукава,бо невагомий ти, а небо так прозоре.2.
Питуща земля, усотавши жадливозволожену тінь, що упала навкіс,терпляче чекала на зоряну зливу,щоб вицідить сіль мерехтливу із сліз.
Вона виплива з простертої плотіїї ваготу — ворушились п’явки,і слово «безмежність», окислившись в роті,замкнуло вуста на мовчальні замки.
Вона пригиналась потульно поволі,приссавшись травою на всю довжину,снага протікала крізь фільтри юдолі,вивітрювавсь слух, щоб не чуть глибину.
І наче личинка, западисто входиву чресла чутливі, в незрушні шари,лиш чув кістяком: підземні б’ють води,і тисне повітря нестерпно згори.
А біль перевтілення кістя рівняла,ламаючи зібгане в ковтюх єство,свідомість сліпа западала в провали,спливала з безодні прозорим хрестом.
Все вище, все ближче до рівня прозріння,приймаючи в себе бентежне тепло;прорізались крила — і мить воскресінняявля перед зором все те, що було.3.
Все, відлітав… І напився солодкого неба.
Ніч шлюбнокрилу завершив наглим падінням.
Зайве стремління.
Ламаються крила, вкипілі у ребра,світло з очей витікає — минає прозріння.
Сліпну поволі, шклом зашерха роговиця:не відрізнити дня від світанку.
Вічна триває дільба і моя ділениця:з деревом зжившись, спать доостанку.
У сповивальних волокнах плоть занімілаширшає подихом, вужчає серцем —рівно гуде під корою час чорно-білий,срібно пронизує слух волоконце.
Древо життя — у тобі, за
Ширшає стовбур — плоть роздається,кров, що зашерхла, шпилечку болюне донесе до вразливого серця.
Вічне тривання, чин перевтіленьпам’ять гнучку замикають у коло;все, що пізналось, що зрозумілось,не перекаже замкнений голос.
Та і навіщо свідчить про вічність,досить відчути власну минучість.
Йдеш на убуток — плин оботічнийдух невмирущий з небом сполучить.
І, покружлявши в товщах блакиті,об землю зо зла грудкою кине.
Вивихнеш душу — болісний витвір,крила злютуються в панцир на спині.
Вічне кружляння в колесі кармиперетасує пам’ять глибоку,тільки свідомість — вісь планетарна —променем світить з кожного ока.***
