1.
Цей янгол протятийз крижиною в боцісвій біль вимивав золотому потоці,і шпиль, що завершував царське стремління,поглиблював янгольську муку й боління.
О місто в намисті містків і бруківки,золочене скрізь по хрестах та верхівках,а сподом — чорнюще,як мисль скритовбивці,глуха шкаралуща з іменням столиці!
Де п’яний поручник візницю шмагає —за що, наповіщо — того сам не
Ніхто не рятує волаючу душу,вода вимива сухозлоття на сушу,і шпиль облетілий, двогострий, мов спис,все падає, падає з янголом вниз.2.
В
Якщо ти в самоті — будь сам собі юрбоюі паперових птиць розвішай над собою.
Крапчаста їхня тінь.
Проте на тебе стане —і думка молода під нею не зів’яне.
Кружалечко води, що висохла на денці,журбою не розводь — вона не розведеться.
Рука змалює круг, відтак — дрібніші в ньому—оце відвічний рух на кам’яній основі.
Малюй, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно,уже ідуть дощі, вітри високовійні.
Всі страхи відлетять — стіна тобі лишиться,з її сумних глибин ти виворожиш птицю.
Рука шандарськавмить затре кружки й квадрати,в яких піднісся ти поверх шпиля,поверх хреста,по… вище янголяти!
Ні, не дістати!
І гомінку юрбу внизуна себе ти поділиш,бо в тебе — небо, в тебе — не…бо вже летюче тіло.
На власну волюта народ помножив своє ймення,щоб виправдать жорстокий віксвоїм короткоденням.3.
Цей мур за ніч знов виріс непомітно,допоки я обчислював крило,—ковзнула тінь доглядна, перелітнаі остудила зрошене чоло.
І тільки й видно, що цеглиння вікон,де тріщина, як ящірка, тече,—мені тепер до ранку, до край вікуцей мур ламать загостреним
Жага подовжить ліжко і підлогу,підніме стіл на височезні ногиі надвоє високого менепід небом озорілим перегне.
І в мокрих дзеркалах,що обтулили стіни,де жар вапна подрібнено на мак,рука Господня пише всерозбірно,каліграфічно таємничий знак.4.
Достоту, як вві сні:колодязя горлянкаі мерехтить на дніводи розбита шклянка.
І падають униз,зітхаючи, краплини.— І ти перехились,лети, лети до
А спрага — не змогти —до цямрин тебе клонить.— Ну, відривайсь, лети!
Що, в жилах кров холоне?!
Отож бо воно й є!
Всі страхи, болі наші.
Бо кожному своєі пить з своєї чаші.
Ха, в кожного свій смак,своя пекота й спека.
Ув’язнений дивак,ти полетиш дале-еко-о!..
Не грюкай у відро!
Ти випив свою воду,
Чекай — надійде строк,і матимеш
Ха-ха-ха!5.
Все буде
Мури муровані —вікно
Пташко без імені,в небо порошена.
Вітер затче в парусиння широкев бганках його яблука зрілі,—буде, ой буде того раювання!..
Що ж то за дощ, намальований в небі, —зводяться плечі, стрічаючи
Де ж та подібність одного із другим,де ж та причинність щоденної муки?
Вилущу зернята з кожного плоду —порох у пучках, і більше
Пташко без імені, вкладена в крила,в перах твоїх ані вітру, ні
Мушу цей мур розібрати по каменю,шлях замостить до товариша вірногоі в не… далекого.
Миттю спростується все у мовчанні —все буде просто,як зорі у небі.
Просто все буде,як небо у зорях.6.
До
Просотані мохом червоні цеглиниі риски повздовжні —чи ж то з-під руки?
І форма квадратна безсмертної глинизасвідчить стремління моє на
Проходить звичаєм в’язничість безлика,поволі стіна від дощів розмока,і сіє насіння у шпарки осика,і форма древесна углиб затіка.
Чи ж треба стать щільно,щоб спина до спини,щоб стало майбутнє на повен мій зріст,щоб всі стільники вже надпитої глиникомусь розказали короткий мій зміст.
О стіно, що свідчиш моє проминання,яка ж ти непевна в своїй довжині!
Проходжу тебе — зостається питання:чи ж лишиться знак якийсь по мені?!7.
Так щиро дихав він на всіхсвоїм гарячим словом,що стукало, немов горіх,в лобища мармурові.
І круглозвуко, наче дзвін,завис у просторі крізькомута, відштовхнувшись геть від стін,ударився об стелю
Віддаленіла геть луна —лиш пасмуги зостались сині,мов крапля болю голосна,що затужавіла в сльозині,вона взернилась у
Їм аби слово про любов,про каяття, помилку.
Як важко продихнуть, либонь,горлянку сполудило.
І замість слова гудлі йдутьпродовгувате, сумно,—хитає головами судна нього так
Набрав води — скупий ковтокзагускнув від мовчання,і підступився ще на крокдо глупого питання.8.
З крейдою в
У безбач, у смуть каламутної долі,мій вигук, моя ягодино, котись!
В червоній долоні — вуглини схололісипких перепалених
Ну що мені стіни, сплямовані біллю,—прибить свою тінь і хутчій відійти.
По них відлопочуть пташки споночілі,розхилять ще ширше в’язничні кути.
Миколо, ставай одночасно повсюди,та попелом суму себе не обсип!
І слухай,як простір, народжений в грудях,свідомість твою швидко нурить углиб.
Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,роздмухаєш всю пересушену крові будеш дзвеніть, як суха бадилина,про людство знедолене, братську любов?..
Хіба це все так?
І з єдиним початком,з єдиним відлунням, що котиться вдаль,і крейда в руці, що лишилась на згадкупро мрію відвічну, якої так жаль.9.
Малюнок думки в кілька рисок —чи то вервечки до колиски,в якій гойдатись… німоті,—і перетліла, як навмисне,тоненька свічка в
Закапав віск від восковиці,хитнулись тіні по кутках.
І випроставсь біля божницідвокрилий в’язень, наче птах.
Щось тісно тут, де пахне смертю,де гострий погляд, наче крик,на стиснутих вустах упертістьледь стримує жалкий язик.
Щось невітно в норі цій куцій,де гаснуть звуки і свічки,бо очі стежать, як берутьсявогнем у в’язня кулаки.10.
На
Мої ручителі високі,які легкі останні крокидо ешафоту від
Сурмач, труби,віщуй утіху —моє обличчя повне сміху,і кат, як брат,під брови-стріхипускає погляд:— Возлюби…
Коли б ще хто дудів в сопілку,і мою радість ніс, як бджілку,і сипав квіти на бруківку,і шепотів:— Дивись,
Та я і так переразуюі свою душу молодуювіддам на руки, що катують:— На, розпинателю,
Відчувши неласкавість дня,—з Оки — тягучий холод,—ти раптом голову підняв,сягнув за
Так високо — до гіркоти,до німоти у зорі —перо лелечине летитьі душу всю прозорить.
На широчінь грудей пуститьзітхання, як опуку,і, наче цвях, летюча митьпроб’є простерту
Вже стелиться широка путьу рай далекий а чи в пекло,а низом душі чорногрекігріхи свої земні несуть.
Душе моя, легка пір’їно,немає в боротьбі загину —є вічний бій і вічна путь.
Летить, летить душа? пір’їна? —внизу ледь мріє Україна,—і чує щось таке знайомев мотиві, дутім на дуду;і грузнуть ноги, як в солому,коли по хмарах в небо йдуть.
Київ — Ленінград, 1973 р.____________________________Цю поему, у сильно зміненому вигляді, було видано 1977 р. у збірці
Пам’ять” під назвою
Небо Кибальчича”
