Минають зими

Минають зими і надходять

З поживою для птахів і тварин.

І кучерявий вітер із–за

Розбризкає в лугах ультрамарин.

І сонце в лісі вигріє дороги,

Куди я вирушав заради рим;

Там власна тінь мені лягала в ноги

І сам себе я бачив не старим.

А згодом ярина

І хмарка набіжить на шовк отав,

На дуб, що є ровесником Софії,

Я знаю: він мене

Дай, царю–дубе, пожалітись лукам,

Де нині дощик сіється дрібний,

Що я свого не передав онукам

Лишився їм далекий і чудний;

Що, бач, кар’єра склалася невдало;

Що ходять вірші тільки з–під поли;

Що хтось на волі ріже хліб і сало.

А

Замовкни, діду, не мели.

Замовкни,

Вже нема і

Мого отам, де я блукав колись.

Туди вже не дійду і не доїду

Стежки тернами лютими взялись.

Тож дяка й шана вам, кохані руки,

Що зберегли крамольні сторінки,

Бо, може, не дізнаються й онуки,

Де дідові поховані кістки.