В плавнях світанкової
Ляж у трави — не дихни, замри.
Дух конвалій плине у гаю.
Дятел силу пробує свою.
Бурий, мов над озером туман,
Рохне поза вільхами кабан.
Із гніздечка випаде
Та не це спостерігай, не це!
Ген схилив султани очерет.
Поза ним — гіллястий мінарет.
В нім зелений хлюпає вогонь,
А кора, мов тисячі долонь.
Скільки пережив смертей і
Цей могутній староруський дуб!
Наче дзвони, голоси
Закликають молодих козуль.
Під гілля, мов під склепіння брам,
Сходяться вони в зелений храм.
І тоді між вербами,
Пробігають кола по воді.
Як мечі, метрові
У лататті гострять плавники.
А над світом, що ураз притих,
Сходить сонце в хмарах золотих.
І немає меж його дарам.
Молитовне завмирає храм.
Там, де вже розвіялась імла,
Біла постать руки підняла.
Біла постать в сяєві перлин
То Софія [1], мати цих долин.
А до неї між високих
Поспішає Мудрий Ярослав.
Ніби ні смертей, ні плину літ
Від початку розпочався світ.
