На перевозі

Води окравок металевийвночі, мов бляхи шмат,

Тремтіння зірок вересневихпередавалось і

І мерзнув я — голчаний холодвганявсь під нігті, кров студив,мов літа й не було ніколи,а холод панував

Час уповільнювавсь у жилах,і випрямлялися думки.

Уже дванадцяту пробило —заворушилися

Я перевозу ждав

Чи переходу з ночі… в

З свого н і щ о в якесь н і к у д и,щоб тільки вирватися

Але ж гвіздки — в ступнях, в

Дзвенів бляшаний шмат водиі рвався голос: — Гей,

Хароне!

Подай свій перевіз сюди!

Ой, порятуй пропащу душу,у теплий вирій відпусти!

Бо я свого хреста не

Вздовж течії — хрести,

І в кожного — глибокий корінь,а на раменах — рушники.

Я перекинув очі д’горі:тремтять настуджені

І я гукнув: — Агов,

Хароне!

Тут — царство тіней, там — живих.

Час загускає, кров

В н і к у д и ти везеш не тих.***