Ти — спогад сам собі і нагад про майбутнє.
Знайшов ти жилу світла у надрах родових.
І покоління всі в тобі людські
Ти згорнутий словник слів мертвих та
Чому ж ти зубожів і сам себе обмеживтеперішнім лише та лушпайчастим «я»?
Розставлені густі скрізь дротяні мережі,і межові стовпи по обріях
Не переступиш дат бетонних, прикордонних,не перескочиш сам назначених подій:всі первісні слова зотліли в чорній книзі,не вимовити їх — такі вони
Розщеплена давно сторінка дерев’яна,розірвано навпіл коріння рідних слів,і зримою стає в повітрі смертна рана,де мерехтять мечі і зблискують шаблі.
І стали шаром світла життєписи розкриті,поволі скаменівши в родовищах буття;і раптом звузив біль єство твоє до ниті,до лінії, що все викреслює з життя.***
