Мов соком рослина, я повен тобою,іменням твоїм запечатано губи,та зайва сльоза переломить надвоє,бо надмір тебе — неминуча
Ні дням, ні словам я твоїм неспівмірен,зоставсь навіть усміх за межами тіла,так ніби із рук твоїх випав допіру:бо слідом ступаю непевно й
Торкнувшись порога, кажу
В розсохлім повітрі нашукую шпарку.
Вгинаєш ти стегнами сутінь хвилясту,і світло у зір мій вганяється жарко.
З рамок вечірніх виходить повільноу перспективу місто блакитне:мчить тебе поїзд на конях весільних,крепом уся ти міцно
О наповіщо, — дмухаю в розщіп, —перекидать було сонячне небо?
Та закипіли копита на площі…стрічка, мов нічка, в’ється вкруг
Світлом розтятий, світлом щілястим,я покликаю ім’я половинне.
Мчать воронії крізь мене гривасто,в безвість проносять тебе безупинно.
Руки зведу, щоб стулити долоні:ліва зігнулась, права ж не слуха,і замість серця коники-коні,все даленіючи, стукають глухо…***
