З часом, за скіфськими переказами, з’явилась у них народжена землею діва… Зевс, злігшись із нею, призвів сина на ймення Скіф, який, перевершивши славою своїх попередників, назвав народ за своїм іменем скіфами.
Серед нащадків цього царя були два брати, що відзначалися доблестю.
Одного із них звали Пал, а другого Нап.
Коли вони здійснили славні подвиги і розділили між собою царство, за іменем кожного з них назвались народи: один – палами, а другий – напами.
Діодор
Там напеї, як свідчать, були знищені
Пліній
Могили, могили, могили – глибинний світ далекої і неповторної Скіфії… Місячної ночі і погідної днини, у зливи і заметілі стоять вони гордими пам’ятниками тим, що спорудили їх, а потім і самі поснули під ними.
За матеріалами дослідження скіфських старожитностей, вченими відтворено соціально-економічні відносини, ідеологічні уявлення, політичну історію Скіфії.
Але ж усі ті, кого ми розкопуємо, були колись не просто одиницями суспільства, а ще й живими людьми, що орали цю землю, пасли худобу, воювали, щось любили і когось ненавиділи.
Про що мріяли вони?
Що вело їх крізь нетрі століть?
І якщо всі вони пішли в землю, залишивши по собі тільки ці мовчазні могили, в чому ж тоді полягає сенс людського буття?
Коли при свічечці у глибокому підземеллі ножем і щіточкою воскрешаєш до нового життя – життя вже у науці – те, що зовсім недавно ще, з історичного огляду, було чиєюсь живою долею, не можеш не пройматися такими питаннями і не шукати відповіді на них.
І тоді починаєш бачити, що, крім історичної інформації, всі ті рештки несуть ще якесь незбагненне світло людського духу, яке і тебе спонукає бути трішечки чистішим і добрішим, трішечки уважніше придивлятися до всього, що діється навкруг. 1 як мені, людині, що останньою вже бачить це світло, залишитися байдужим і не зробити спроби перекласти його на людську мову?
Так під час розкопок і народилася ця поема.
Сюжет її умовно пов’язаний із боротьбою легендарних царів Пала і Напа, але оскільки вона складалася із розрізне них витворів золотарства, що належали різним людям, 6а навіть різним епохам, імена героїв рідко називаються в тексті – адже на місці кожного з них могла опинитися зовсім інша конкретна людина.
Міг би опинитися і сам автор, коли б народився на дві з половиною тисячі літ раніше.
Ось чому в поемі і так багато ліричних відступів.
Вони – як живе відлуння у серці сучасника того, що діялося в сиву давнину, і вічне нагадування людині про її людський обов’язок на землі.
Звичайно, моє розуміння того далекого світу може видатися надто суб’єктивним.
Але чи може бути по-іншому?
Адже я – така сама людина, як і всі ті, що йшли на смерть із священною вірою у потойбічне життя, отже, так само, як і вони, можу помилятися.
Але не помиляється тільки той, хто не шукає.
Власне, вся історія людства – то тільки образна ілюстрація до діалектичного закону заперечення.
Проте саме завдяки цьому закону і проявляється сутність людського буття.
Пізнати його і перетворити згідно марксистсько-ленінських законів суспільного розвитку – в цьому і полягає наше з вами завдання.
Автор
Сплять тумани срібнокрилі,
Тиша горнеться до тиші.
На Гаймановій
Не шелеснуть навіть миші.
Півні ще по селах спали,
Дика ружа в полі квітла.
Та нараз понад
Спалахнуло дивне світло.
Щось неначе розкололось,
І з відлуннями
Предковічний, віщий
Просочився із могили.– Гу-гу-гу-у-у! – пішло луною.– Го-го-го-о-о! – озвалось в тиші.– Скільки весен наді
Небо зорі ці колише!
Чи світанки нахололі,
Чи вітри гудуть солоні,
Я гойдаю білі
У своєму чорнім лоні.
Двадцять три століття
Мої скиби не під’ємле.
Не могила я, а
На твоєму тілі, земле!
Крізь тумани
Похилився в полі колос.
На Гаймановій Могилі
Товста свій голос:– Сестро, сестро сивочола,
Що робити в світі маєм?
Наші рани не з учора– Не займай їх, не займай їх!
Не одні лиш ми з тобою– Вся земля не спить ночами.
Світ потьмарився б від болю,
Спивши нашої печалі.
Задуши у серці стогін,
Погамуй стооку муку.
Може, якось перестоїмо.– Та й замовкла.
І ні звуку.
Крізь тумани
Перший птах порушив тишу.
На Гаймановій
Полоз пас очима мишу.
Ліричний
Степ на світанку дихав полинами.
Вздовж лісосмуг клубочилась імла.
У Яблуневій балці між
Пили два лосі воду з джерела.
Ще Чортомлик світився ковилою,
Переливався, сизий від роси.
І соняхи, неначе скіфські вої,
Чекали сонця, спершись на списи.
А вдалині чорнів кар’єрний ротор,
Підступно під’їдаючи поля.
Пусте село текло в кар’єр навпроти
Приречена, рокована земля!..
В якому я столітті?
Хто я?
Де я?
Чого я вгруз, як пень, у ці горби?
На цьому боці – вольниця Атея,
А ген вже – хід залізної доби.
Я знаю, нам потрібні хліб і сало.
Щоб мати їх – потрібна ще руда.
Сама земля поводиться так само,
Коли нуртує зелень молода.
Я знаю, що колись отут на глині,
Знівелювавши ротора сліди,
Ще виростуть діброви тополині,
А поміж ними зацвітуть сади.
Настане й день, коли в космічнім
Ракета нас в нові світи помчить.
Але чогось не стане на планеті,
І щось оте – у кров мені
Знесемо до музею, що любили,
Пронумеруєм, впишемо в кадастр.
А скіф Агей із сивої
Візьме та й щось найвище не віддасть.
У
А в могилі було темно,
Було холодно в могилі.
Тіні падали від
І хитались на стіні.
Тільки ти з рудої
Простягала білі
І крізь всі свої
Посміхалася
Він лежав поважно й грізно,
Упокорений навіки.
Вздовж руки – списи і стріли,
На губах його – печать.
І світилися
На лиці твоїм очниці,
Наливались німотою,
А здавалось, що кричать.
Чаші, келихи, ритони,
Казани, тарелі, глеки.
Двоє слуг йому годили,
Ще й рабиня молода.
Від свічок і від
Пахло ладаном в могилі.
І по стінах, наче миті,
Сиво капала вода.
Сонцесяйно,
В злоті сяяла долівка
Персні, гривні та обручки,
Дивна зброя і стрічки.
Що не платівка – то доля,
Що не перстень – то стражданид.
Через них переді
Розступалися віки.
Й
З
Ю
Скільки мрій в могилах смеркло,
Скільки дум у безвість кануло!
Я,
Горгона, лиш безсмертна,
Я, що все зробила каменем.
Відійдіть і ви,
Зазирнути в незбагненне:
Хто мені погляне в очі
Скам’яніє коло
Г
И,
О
Бронзове
Хто спинився? – проходь, не чіпай!
Вовк з орлом осідлали віти.
Скіфський Зевс,
Папай Озирає сторони світу.
Віщим духом над ним первоптах кружля,
Замінивши сонце в зеніті.
А під ним, наче жінка, тремтить
У жаданні солодкої миті.
І рвучи, наче кінь, золоту оброть,
На чотири сторони світу Засурмила його чоловіча
Білим сіменем по оксамиту.
Й
А
І
У
А море здавалося злим,
Котило хвилю високу,
А греки вино
У Скіфію карооку.
І світ був не світ, а огром,
І ранок ще снами снідав.
І що там, за тим бугром,
Ніхто на землі ще не відав.
А
Знак сонця у вигляді п’ятиз’єднаних
Співучий глек блаватної
Несу вузькою стежкою з долини.
Від китиць золотої
Мої вже литки стали золотими.
Небавом сонце випурхне руде,
І плавні спалахнуть тієї миті.
П’ять жовтих кіл на плесо упаде,
Немов п’ять доль зійде на оксамиті.
Оце так хоч і з дому не виходь,
Нема коли і сонцю помолиться.
Чотири доньки пану дав Господь,
А я одна їм нянька і служниця.
У панночок – сережки золоті,
По гривеньці у кожної на шиї.
Ще й пан велів – сьогодні знаки ті,
П’ять кіл, п’ять сонць,на сукні їм нашию.
Хай трохи побурчить спросоння пан,
Скажу: не згорите – не зайнялося.
Піду у степ, знайду в траві
Й усім на зло прикрашу ним волосся.
Ще й так кажу, коли сварлива
Мене про знак той сонячний спита:
Чотири кола – панночки погані,
А п’яте – їхня нянька золота.
Й
З
Ю
Вечірній пруг – як скіфська гривна
Із оленем на золотім пруту.
Озвись мені, як зацвіте шипшина,
Я сам в тобі тим цвітом зацвіту.
Віки зітхають із могильних штолень.
Віки мені гукають:
А я і сам стою, як скіфський олень,
І все чекаю голосу твого.
Озвись мені!
У тузі терпнуть руки,
І сизий дим встає із ковили.
І в мене вже націлені всі
Всіх поколінь, що степом протекли.
Конає обрій.
Ніч
Гірку сльозу мені в моїм очу.
Озвись мені, як зацвіте шипшина,
Я три життя за згук той заплачу.
Й
Малюнок на чаші, де зображено п’яного скіфа, що розмовляє з
Ти думаєш, гуско, я п’яний?
А я просто дід конопляний!
І жаль мені, сивому, гуски,
Та цар вимагає закуски.
Гадав, що продам оце
Та спроможусь бабі на хустку.
Аж тут посіпаки недремні
Неси, кажуть, гуску цареві!
Щоб йому вже тріснуло гузно,
Як мені нести тебе, гуско!
Щоб йому до світа не встати,
Як на наші зариться лати!
Ой, щось на шляху стало грузько,
Мабуть, я того-таки, гуско!
Мабуть, перетой трохи, сіра,
Коли б знову баба не била.
А ти не жалій мене, гуско,
Що-небудь придумаєм хутко!
Я таки й не втрачу нічого,
Бо і сам украв тебе вчора.
Й
П
Д
М В
І
А
Я до чарки був мастак,
Полюбляв загули!
Проводжали мене так
Поховать забули!
У степу стоїть курган,
Зеленіє тирса.
Місяць, наче ятаган,
Над курганом звівся.
А в могилі – ні чопа,
Чисте інтермеццо!
Хтось мене як розкопа – За живіт візьметься!
А,
Я
Місяць в травах росяних купався,
До зірок тяглася ковила.
Скіфська Афродіта – Аргімпаса
Степом зачарованим ішла.
І по тих галявах, де
Її ноги, теплі і живі,
До схід сонця сходили
І горіли кров’ю по траві.
А о тій порі, пославши
І забувши січі навісні,
Скіфи спали по своїх кибитках,
Суджених голублячи вві сні.
Тільки одному всю ніч не спалося.
Він під зорі вийшов і затерп:
Скіфська Афродіта – Аргімпаса
Дивним сяйвом осявала степ.
Йшла вона крізь ніч по чистих росах,
Місяцем пронизана до дна.
У рудім розпущенім
Розцвітала квітка неземна.
Та коли їх погляди зустрілись,
Тишину розкраяв довгий зойк.
Скіф відчув, як в серце входять стріли,
І звалився навзнак на
Підійшла і сіла коло нього.
Гладила холонуче чоло.
І нічого зовсім
У її зіницях не було.
Дивувалась: чом же він загинув?
Це і нам сьогодні
Не ходила б краще ти, богине,
Там, де таборують парубки.
Й
П
О
Ї
Ї
И
Не барися,
Марисю,
Поки день не дотлів,
Підем з дядьком
Зустрічать журавлів.
У степу на
Під веселе
Раптом скіфські
Повиходять з імли.
Затремтить і
Білий цвіт по землі!..
Що для тебе веселики,
А мені – журавлі.
А мені то не міфи
В серці грониться страх:
Справді птиці – чи
Пломенять на вітрах?
Із далекого
Повертають
У країну, що
Їхній сивий вожак!..
Підростай же,
Марисю,
І до сонця злітай.
І живи, і борися,
І усе пам’ятай.
Будуть весни, і літо,
І вітри голубі.
Луки чистого
Ще топтати тобі.
Ще за всім тим
Біле вруно зими.
Вийдуть люди: веселики!
Та й сахнуться: то ж ми.
Зображення на золотих платівках із
Хлопці, піднімемо чаші з кумисом!
Хай не затупляться стріл наших вістря!
Наша дорога – до Танаїса,
Берегом Понту – і далі до Істра!
Годі сидіти і бавити дочок!
Годі ганятися степом за гускою!
Наче калюжу, сам Понт перескочимо,
Світ за собою залишимо пусткою!
Годі блощиць годувать на канапах
Ще ж наша сила не підупала!
Хай мудреці залишаються з Напом
Хочемо Пала!
Хочемо Пала!
А
В
Д
Ю
Ліричний
Спи, мій хлопчику, засни,
Ходять полем білі сни.
Ще й маленьке
Йде за ними і куня.
Зупинився білий
І сказав: – Я патисон!
А чого він патисон?
Щось привиділось крізь сон.
Спи, мій синку, тихо-тихо,
Ген іде стара Сониха.
Біла вовняна
Нижче пояса звиса.
Сон лягає на стерню,
Соненя кладе на ню.
Каже сину: – Лю-лі,
Засинай, бо я вже
Вже й Сониху сон бере,
Сорочки вона пере
Сону-сину, батьку Сну…– Ой, рятуйте, бо засну!
Оступилася – та в став,
Аж туман над ставом встав!
Встав – і сиві сни пасе.
Ти заснув?
Ну от і все.
И
А І
Зображення на чашііз Гайманової
Пал:
І ти цар – і я цар,
Через те і шана.
Злотом шитий брацар,
Кунтуші в басанах.
І ти муж – і я муж,
Лицарі, не парії.
І ти дуж – і я дуж,
Мало чи не Дарії.
І ти скіф – і я скіф,
Світ наш посполитий.
Тож бере мене сміх
Що нам ще ділити?
Вип’єм краще
За своє лицарство!
Наша віра одна,
Тож одне і царство!
Нап:
І ти цар – і я цар,
Тож устигнем випити.
В міднім сяйві
Не гирлиги –
І ти муж – і я муж,
Виняньчені січами.
І ти дуж – і я
Батьківськими звичаями.
І ти скіф – і я скіф,
Від Папая іже.
Та твоя земля до сих,
А від сих-о – ні вже!
Буде бій –
Станемо до бою.
Та не світить
Бути під тобою!
Хитрування ж тут преч,
Царю, не годиться!
Щось при цьому по
Тягнеться правиця.
Й
Д
Світає, і небо поволі згаса.
Круг місяця тоншає срібний серпанок.
Не знаю, в степу спалахнула
Чи синьо засяяли очі скіф’янок.
Ще мак над могилою криком горів,
І слався туман, ніби саван печальний.
Мов білі черниці, при світлі
Хилились в молитві мальовані мальви.
Що ти для мене готуєш, мій дню?
Чим розплачуся за зустріч з тобою?
Золотом скіфським?
Двигтінням вогню?
Чи долею, може?
Чи, може, – собою?
А
Я
Сцена на золотому Солоському
Мій кінь упав, і ворог наді мною,
Ні щит не захистить вже, ні
Сам рідний брат, підкравшись стороною,
Ціну своєму слову показав.
Злилося все у скреготі сталевім,
До неба зойк встає на толоці.
Від жаху поховались навіть леви,
Зіщулившись до розмірів зайців.
Століття промайнули чи година?
Не буде ні століть вже, ні годин.
Ми полягли, не ставши на коліна,
І ось іду на ворога один.
І він уже заніс холодне жало,
Та, перш ніж в серце вцілити мені,
Хай сп’є і він жаги мого кинджала,
Криваво захрипівши на
За ним спішить розлючена підмога,
Мені привіт готує з-під щита.
А я один.
Та ще зіниця бога.
Та ще моя священна правота.
Й
П
О
Й
На Перекоп, тамуючи громи,
Вітрила хмар спливають під вітрами.
Черлений захід сизими
Розплескує по балках сизі трави.
Тройзіллям, полинами,
Цвіте твій день, розчахнутий, мов брама.
Як я люблю сумне твоє лице,
Безжально переоране ярами,
Мій рідний степе в злоті яворів!
Де і вночі пізнаю камінь кожний.
І запах трав, і пил твоїх
Вдихаю в себе глибоко й тривожно.
І мить – як вік, і світла кожна п’ядь,
І обрій дивним сяйвом осіянний.
І хмари, наче лебеді, летять,
Ламають білі крила об кургани.
А
І
Золоті платівки із зображенням
Лежу один в долині серед ночі.
Холоне тіло, покидає дух.
Лиш мухи золоті летять ув очі
Навіщо стільки цих огидних мух?
У серці спис тужавіє від болю.
В очах якась непевна каламуть.
Лежать мої товариші по полю,
І ворони зіниці їм клюють.
Все скінчено.
Нас хитрістю здолали.
Ми прямо йшли, а ворог манівцем.
Навколо тільки коників
Та біла смерть з поораним лицем.
Чи так воно збулося, як гадалось?
Палали в думах серце і
Відмарилось.
Відснилось.
Відгойдалось.
Спливло, неначе й зовсім не було.
Були – дитинство, мати, батьківщина.
Кохання стрілось, щире і
Чого це стільки мух перед очима?!
О, так, я не сказав про головне!
Ще – честь була.
Окрилено,
Ми гідністю сповнялися ущерть,
Її несли крізь бій ми, мов знамено.
Вона із нами… Бідна наша честь!
Ні, ні, не те… Простіть мене… це
Коли б судилось знов почать життя,
Я знов пройшов би всі тортури й муки,
Щоб воскресити край свій з небуття.
Нас мало, і не в зброї наша сила.
Нам наша правда вища всіх щедрот,
Допоки гідність нас не полишила,
Допоки не загине й наш народ.
Над мареннями нашими і снами,
Із наших ран, і крові, і
В нові світи ми проростем синами,
Змужнілими стократ для боротьби.
Шануйте їх, лелійте їхню вроду!
Кохані наші!
Нас – не підвести.
Крім гідності своєї і
Нам нічого синам заповісти.
Вони зведуться, сильні нашим духом,
І зайдам губи скривить переляк.
І зорі, зорі, зорі, а не
Усіють їхній нездоланний шлях.
Ліричний відступ на
Сумна, мов скаламучена,
Із воїнством порубаним на дні,
Душа моєї Скіфії
І гірко посміхалася мені.
Немов не посміхалась, а зітхала,
Бо там, де вік двадцятий пророста,
Вже бачила і чорну тінь Дахау,
І Хіросіми спечені вуста.
І площі, де вестимуть нас на плаху,
Як виноград, пускатимуть під прес.
Від Палових побоїщ до
Проляже знаменитий наш прогрес.
І степ кричав, і пінилась Каяла,
І сумно серед сірих
Край Скіфи моя душа стояла,
Покраяна тим криком до країв.
А
Золота оздоба у вигляді качечкиіз амфоровидною підвіскою у
Ой летіла качечка на схід сонечка,
Була в мами Опія – люба донечка.
Ой летіла качечка, квітло зіллячко,
Несла в дзьобі амфору на весіллячко.
А вже ж те весіллячко плачем линуло
Повінчалась Опія з домовиною.
Як упав милий в битвоньці, взяли силою,
Задушили, юную, над могилою.
Туга коса чорная.
Білі грудоньки.
Чого ж тепер плакати, добрі людоньки?
А щоб не подумала, що не добрі-бо,
У віночок качечку тобі
Золотая качечка, в дзьобі амфора.
А із тихих вуст її крівця капала.
Е
Ліричний відступ до
За Б.
Коли і я за
Піду, згорнувши днів сувій,
Я скіфським золотом
Залишусь в пам’яті твоїй.
Не зви мене, не бий на сполох,
Не витрачай себе в журбі.
Можливо, інший
В житті зустрінеться тобі.
Він сум в очах твоїх розтопить,
І ти промовиш тихо:
Не дозволяй йому
В душі і пам’яті твоїй…XI
Золотий медальйон у формі сльози із зображенням дівочого обличчя на
Мій гіркий свавільцю коханий!
Вже тебе сльоза та не зганить.
Не моя то мука висока
То ти сам зронив мене з ока.
Чого ж ти мене не голубиш?
Чи над мене смерть свою любиш?
Нащо ж було, милий, по
Брати і мене в домовину?
Я б за тебе бога молила,
В сліди твої слізоньки лила!
А тепер і плакать не можу
Сама на сльозі твоїй
Й
З
И
Лягає пил опісля перед.
Виходить зірка золота.
І ти, піднісши скіфський череп,
Ідеш стежиною в житах.
Той скіф був, певно, мужнім воєн,
Він звідав січі і вогонь.
А по ночах край балки
Чекала суджена його.
Він був їй вірним нареченим,
Він у походах нею
І я услід скіф’янки
Несу розгублено за ним.
Яка в житті їм слалась нива?
Що їм світилося в імлі?
Вони своє земне, можливо,
Не долюбили на землі.
А ми прийшли тепер натомість,
Мов їхній промінь з далини.
Над нами встала невідомість,
І ось, як віщий знак, –
Прости мені твої печалі.
За все, що нам іще пройти,
Давай вночі їх
На всі часи і всі світи!
Хай степ заплаче сяйвом
І ніч галактиками пробасить,
Коли хтось інший із
Нас теж з тобою
Й
Поховання,пальці правиці якоговп’ялися в долівку
Не у шалі атак
Кинутий на глину,
Ні за мідний
Під землею
Красно вдячний за честь!
Он чим
Що було і що єсть
На землі лишилось.
Не іти вже на рать,
Веснами не снити.
Щоб вам так царювать,
Як мені тут гнити!
Ліричний відступ на Хоминій
Жив та був скіф Хома,
До звитяг неситий.
Як насіла чума,
Та й пішла косити.
А дівчина
Поїхала до млина.
Вертається із млина,
А Хоми уже й
Й треба ж статись тому:
Від чуми не згинув
Стріли турки Хому,
Козака з Чигрина.
А дівчина
Поїхала до млина.
Вертається із млина,
А Хоми уже й
Землю дід мій любив,
Мав комори повні.
Але й він заробив,
Як Хома на вовні.
А дівчина
Поїхала до млина.
Вертається із млина
Мого діда вже й
Я іще на коні,
В світ лечу великий.
Ще не скоро
Гратимуть музики!
А дівчина
Поїхала до
Ь
Золоті бляхи із зображеннямдвох левів, що стоять один проти одного на задніх
Не вб’ють уже ні докір ваш, ні відчай,
І навіть туга мовчки обмине.
Не я вбивав!
Убив вас дикий звичай,
Який підтяв, до речі, і мене,
Не я ж обрав-бо людству шлях війни,
Розмежувавши світ на «ми» й «вони»?..
Усе мине, знання лиш перебуде.
А доля що?
Вона сліпа, німа.
Смертями поколінь сплатили люди,
Щоб зрозуміть, що тут життя – нема.
Всьому свій час, всьому жорстока міра.
Спіраль життя до дивного проста.
У всякій вірі є своя зневіра,
А із невіри – віра пророста.
Напружено, розгвинчено,
Встає життя, мов істина сама.
Неначе два сталевом’язих леви,
Зійшлись в двобої світло і пітьма.
Хто ми?
Куди?
Що вродить наша нива?
Кінцевої не знаємо мети.
Наш день земний короткий, наче сниво,
Чи ж смертному безсмертне осягти?
Але тому, що в муках і
Наш поступ хтось продовжить на землі,
Не вмерли ми! – лиш відлетіли в ірій,
Неначе вересневі журавлі.
Хтось прийде в світ, збере, і зрешетує,
Й посіє знов, і кровію поллє.
Ви думаєте, щастя він скуштує?
Він нашу муку до кінця доп’є!
З усіх смертей – святково й нешаблонно,
З усіх болінь, немов найвищий суд,
Зійде колись одне-єдине
О!
І цього досить.
Бо у цьому – суть.
И У
За М.
Із надр і на віти – рисями!
Із надр і на вітер – свистами!
Гусиним пером писані?
Та це ж бо стріла скіфськая!
Крицеве крило грифове,
Остання пітьма – Скіфіє!
Сусіде, спішити нічого!
Куди?
Коли верст – тисячі.
У в обмін стрілою
Коли-небудь – там – спишемся!
Велика-велика й
Між мною й тобою –
Тож спи, мій коханий, любий
Сірійцю, обнявши смертоньку.
Якими заглушиш
Її – не для вух
Чи й вашими мірять втіхами?!)
Епічний розгін – Скіфїї!
Уривок золотого
Хто там – вовк, орли, шакали?
Мчать, на вітрі розпростерті!
Від загибелі тікали
Опинилися в безсмерті.
Жах скипає злоторунно,
В кільцях світиться при боці.
На губах – пекучий трунок,
Золота сльоза ув оці.
Воля з розпачем зітнулась,
Мов струна відбилась в деку.
А одна ще й озирнулась
Вухом ловить небезпеку.
Не втекти вже, биті карти!
Метроном рахує
Зачекайте, зачекайте!
У віках ви вже відбиті.
Р
О
А
А
Замість ліричного
А були ж на світі Дедаяи
Світ перевернути гадали!
І були на світі Ікари
Аж під сонцем щастя шукали.їх нема.
Та нині і
Лине про звитягу їх пісня.
Ще ж Дедая мав учня.
Так сталось,
Перевершив учень Дедала.
Вже тепер великий
Мав у нього справі учитись.
Сильного терпіти незручно
Вбив Дедал від заздрощів учня.
Звів на крила сина Ікара
Смерть того під сонцем
Що ж бо наробив ти,
Дедале?
З учнем ми пішли б іще далі.
Може, ще б до нашої
Мчали до зірок піонери.
Що ж бо наробив ти,
Ікаре?
Оце ж разом степом блукали.
І казали б заспані лежні:– Ачиш, як живуть обережні?
Тільки цур вам всім, недоріки!
Не учіть, як жити, великих!
Аби ви цим світом рядили,
Ми б у шкурах досі ходили.
Слава вам, звитяжцям затятим,
Що крізь помилки і крізь
Всім життям і смертю нас
Крила відчувать за плечима.
Тож нехай від роду й до
Пісня славить мужніх породу!
Тих же, що здалися без бою,
Пам’ять затаврує ганьбою.
XV
Г є р о д о
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах.
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією – всі оці краї.
Як пахли по степах тоді
Кочівками осінні кураї!..
Гай-гай!..
Все так.
Колись я був тут юним.
Ходив на бій.
Поїв коня з ріки.
Мов сон, пройшли сармати, готи, гунни,
Авари, печеніги, кипчаки.
Чиї тепер там кроки землю будять?
Яка зійшла над обрієм доба?
Я міцно сплю, тримаючи на
Тяжінь високовольтного стовпа.
Над ним гудуть громи в сталевих струнах,
Під ними крає землю чересло.
Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
Чоло ж моє колоссям проросло.
І хай сівач з блакитними
Ще тричі вищих обширів сягне
Це наша з вами спільна Батьківщина,
Бо як ви з неї вирвете мене?
Бо хто вам майбуття з минулим
І хто навчить любити ці кряжі,
Коли і він зі мною поруч ляже,
Три кроки не дійшовши до межі?
А гуси знов ґелґочуть на озерах,
І пахнуть медом плавні навесні!..
Я скіфський цар, похований у Геррах,
Мій спис, і меч, і кінь мій при мені.
Й
П З
Століття кров’ю сходили в гонитві,
Як хвилі, розбивались об причал.
А в Балці Яблуневій цвів горицвіт
Так божевільно цвів, немов кричав!
Чи то вогонь розсипало світило?
Чи мрії запалали з ковили?
А чи земля свічки свої
Над тими, що у неї полягли?
С
З
Ї
Змієнога богине, дочка Бористену,володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти,
Іданфірсе,вельможний наш царю!
Розверзається твердь,наді мною вогні
Воскресаю!
Ви чуєте?
Воскресаю!
Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.
Ніжні руки мене піднімають із глини і тліну.
При мені тільки меч мій та іще золота пектораль,
Що розкажуть вони цим прийдешнімновим поколінням?
Я не стану пояснювать – склад за складомнехай прочитають самі,
Як ішли ми крізь нічдо своєї найвищої істини
По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі,
Але душі нетлінні над світомпроносили чистими.
Змієнога богине, дочка Бористену,володарко скіфів;
Батько скіфів Папаю і ти, цар царів Колаксаю!
Воскресайте зі мною із нашихпрабатьківських міфів,
Воскресайте для світла, як я із пітьмивоскресаю.
Не лякайтесь цих сірих, цих задумливихюних очей.
Чую, степ наш під зорями половіє і дихає.
Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитисьчолом і плечем,
Земле рідна, оплачена потом і кровію, – Скіфіє!
І
Ліричний
Цвіла кембрійська глина синьоперо.
Епохам сповідалася руда.
Вона прийшла, сподівана, як ера,
І, наче вічна пісня, молода.
Ми у човні пливли по скіфських Геррах.
Промінилась під веслами вода.
І життєлюб Григорій
Садив сади на глині по кар’єрах.
З могил нам посміхалися світи.
Було так любо вкупі нам пливти,
Минаючи заплави і озера.
Мостами обіймались береги.
Народи мир на світі берегли.
І райдуга виходила з кар’єру.
А
ЛІ1Грім стихав за далиною,
Зашерхав на глині.
Окрай балки
Паслись коні гливі.
Де не візьмуться грифони!
Впали, ніби кара!
Та й накинулись на коней
Що не кінь, то й пара.
Б’ють крильми – жалю немає!
Ще й ревуть жахливо.
Що один хребет ламає,
Другий б’є в загривок.
Згасло сонце.
Морок
Все навкруг поглинув.
Наче сливи, кінські
Падали у глину.
А за північ над
Зайнялося світло:
У яру між
Папороть заквітла.2Світе мій щирий, який ти чистий!
Світе прозорий, який ти гожий!
Хочеться ноги в росу
І цілувати ув очі рожі.
Світе мій дивний, світе казковий!
Від повноти аж вгинається обрій.
Чи, може, кінь загубив підкову,
Чи світить місяць к годині добрій.
Буйно огудина переплелася.
Квіти медами течуть із огудини.
Світе, оспіваний перепелами,
Жайвором, горлицями, сорокопудами,
Сяй і слався, наш добрий світе,
Небо своє прихили над нами!
Ми твої паростки, ми твої діти,
Будьмо ж не пасинками, а синами!3Облишмо чвари: настає наш час.
Закличмо тільки Гестію у свідки.
Сьогодні найсміливіший із
Піде шукати папороті квітку.
Хай це вбрання із білого
Йому в дорозі буде як молитва.
В грифонах даль, і виє звірина,
А треба йти, бо світу треба світла.
Ревтиме вій, манитиме мана,
Ще й рідний брат гостритиме сокиру.
Постануть стіни і рови без дна,
Та треба йти, бо людям треба миру.
І раптом він до квітки не дійде,
Знеможе, схибить, звабиться, жахнеться,
Шекспір своїх сонетів не складе,
Й Гагарін із орбіти не всміхнеться.
Готуйте ж сир, іпаку і кумис!
Готуйте душі про добу новітню!
Нехай легким обранцю буде спис,
Він все пройде і принесе ту квітку.
І зійде сонце!
І відступить ніч.
І дощ напоїть землю неполиту.
І птиці розлетяться вусебіч,
Любов і мир повідуючи світу.
Пройшли шляхами ураганними,
Звели із попелу життя.
А степ все світиться
Й не дозволяє забуття.
І в незатишному сім
Тим на землі щасливий я,
Що в золотому
Зоря лишилася й моя.
Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки та полини!
Як раптом зможу жить без тебе,
Мене навіки проклени.
Понад громами і
Новий заходить буревій.
А ти зориш мені курганами,
Як тиха ласка із-під вій.1969-1989
