Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,як врешті зрозумію життя таємний глузд,зів’ялий лист незнання, мов буря, розметуі роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.
Землі закриту книжку в обгортці синій небаз дрижанням від напруги руками розгорну.
Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.
Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,яка проб’є прозрінням усе нове й старе,яка мовчущим криком німих очей закличеі обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.
Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.
У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжізаслуханий, задивлений поет — сліпий.
