1.
Повіє вітер з Понту.
Скитський
Прокинеться, зітхне, і буйна
Зеленим морем знов на нім зросте,
І побіжать зелені хвилі.
За синє море встане широчінь.
О земле вічна, ти — одна на світі!
На небі — глибочіє древня синь,
Внизу — прозора велетенська
Від хмари, що жене південний вітер.
І при балках оселі
Вишневий цвіт, розквітлий снігом
Твій шлюбний цвіт — та срібная
І чорні очі ваблять крізь віконця.
Ой, вийди в сад, що бджолами бренить,
Поглянь: земля справляє з сонцем шлюби!
Та вдарить час.
Мов меч, упаде мить,
І нікому тоді
Твою весну від вихору і згуби.2.
А може, й не Еллада степова,
Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна,
Що чорним ядом серце
І опівночі воскресає марно.
В безбожній церкві — шабаш, шум і шал.
Кувінька кнур.
Хтось бреше песім писком.
В живуче тіло мертвая
Вступає знов.
І — ось вона!
Так близько!
Труна свистить, колуючн.
А
Залізні вже розплющує зіниці.
Півнів не чуть.
І в мутній
Горить одне, що все це — ні! — не сниться.3.
Кричу в туман, в цвинтарну млу,
Та — ненамарне.
День
Жбурнуть в розжарену
Зухвальця тіло окаянне.
Під гул дзвіниць, під гомін міст,
В ім’я краси, життя і ладу,
Високий виставлять поміст
Навік четвертувати зраду.
І хоч рубати буде
Гидку потвору вже на — амінь,
Та довго ще живучий
Підскакуватиме шматками.
