Як тяжко з-під усіх
Троянду крізь століття, що
На тих відтинках, де тепер
І морок, що без нутрощів живе.
Відноги часу майже, як пливун,
Усе, – що добре, і усе що зле.
Троянди спалах – чи крізь нетрі слон,
Що – навпростець – з віків – із котловин?
В мікроскопічнім супернови вибух.
Забутий океан в пелюстці вабить,
На перли обертаючись клейкі,
Які – над домовиною – рука.
І тільки в серці б’є перемикач,
Що – на вогонь – і найдикіший кич.
