Чи знав тоді, лаштуючись в дорогу,
Як гірко віддзеркаляться в
Черлені ліхтарі Кривого Рога,
Твоя печальна постать при вікні?
А криворізьке небо вирувало,
Млоїлося і шерхло у димах.
Які світи мені ти
У тих ночах, яких уже нема!
Там був ставок і човен на приколі.
Крізь дим злітали птиці вдалині.
І ти мене стрічала в білій
У номері готельнім при вікні.
І зводилася гордо і невтомно,
Аж ідоли в степу лягали ниць,
Дев’ята наша, рідна наша домна,
В підвалини поклавши нашу міць.
Здавалося, як житиму без тебе,
Без неї, без твоїх Карачунів?..
Хитається мій світ золотонебо.
Ти, мабуть, пестиш іншому синів.
І все те так.
Але всі дні незгасні,
Всі не допиті нами наші
Спресовані в мені, як у
Принишкли і чигають в тишині.
Ні, ні, не бійся!
Я не повернуся,
Благословенна юносте моя!
Я тільки хижим птахом стрепенуся,
Коли зачую десь твоє ім’я.
Згадаю став і човен на приколі,
Густі дими над містом вдалині.
І наш готель, де ти у білій
Колись мене стрічала при вікні.
