Води окравок металевийвночі, мов бляхи шмат,
Тремтіння зірок вересневихпередавалось і
І мерзнув я — голчаний холодвганявсь під нігті, кров студив,мов літа й не було ніколи,а холод панував
Час уповільнювавсь у жилах,і випрямлялися думки.
Уже дванадцяту пробило —заворушилися
Я перевозу ждав
Чи переходу з ночі… в
З свого н і щ о в якесь н і к у д и,щоб тільки вирватися
Але ж гвіздки — в ступнях, в
Дзвенів бляшаний шмат водиі рвався голос: — Гей,
Хароне!
Подай свій перевіз сюди!
Ой, порятуй пропащу душу,у теплий вирій відпусти!
Бо я свого хреста не
Вздовж течії — хрести,
І в кожного — глибокий корінь,а на раменах — рушники.
Я перекинув очі д’горі:тремтять настуджені
І я гукнув: — Агов,
Хароне!
Тут — царство тіней, там — живих.
Час загускає, кров
В н і к у д и ти везеш не тих.***
