Скінчився гімн.
В черзі до мікрофонустоїть промовців терпеливий ряд,і перший з них почав своє вітання.
Не знаю, хто він.
Що сказав — не тямлю.
Напевно щось про берег цей гостинний,про те, що нам тут раді, що нас ждедобробут, мир, і продуктивна праця,яку тут цінять, як ніде у світі,про те, що будувалась ця країнаруками іміґрантів і що ми —такі, як всі — майбутні
Ми слухали не раз крилатих фраз,що мир хвалили — і несли війну,що — обіцявши рай — творили пекло:нас не купити за монету слів.
Та й зайвий труд: хто слухає промову?
А скільки тих, хто слухав, розуміє?
Живі ці звуки всім нам ще чужі:між нами і промовцем ще бар’єромі недовір’я, і незнана мова.— Та ось я чую: другий із чергипромовець підійшов до мікрофону.
Це — заповіли — з U.
U.
A.
R.
Брати і сестри, любі земляки…”— І понеслося українське слово,мов теплий вітер із материка,мов весняна відлига з континенту,мов запорука, що зима пройшла,що йде до літа, і що тут ми — вдома.1975/1978
