У надри снів, в незміряну глибіньтак падаєм — аж хрускотіння чути,і колами розкручується сутінь,розносячи по тілу млосний біль.
То — дзвін по дереву, від кореня і вище,по серцевині — оболонь глуха,лише навірчує широке пасмо хвищі,що, як і сон, до скону не вщуха.
Усоте я — в одне і те ж провалляне падаю: викраплююся геть,де з бризки кожної суниці проростали,медовим спіллям повнячись ущерть.
А ти ідеш, думки перегортаєш,і пучки змучені навірчують
А де твоє, а де моє пристання,якщо війне високобальний день?
Зібрать мене ти мусиш до краплини,і я крізь вічко плетене уздрючин переродження і вранішню зорю,і маєстат пробудної хвилини.
Всевладний день шпуйні сніги приборкаі пустить сон, як шибку під мороз:на білу віть, розтягнуту, мов шворку,він перениже хуртовинну брость.
І нам звелить забути про суниці,зітерши відсмак з осолодних губ,вікно відслонить, як лице криниці,снігами перехвачене у зруб.
І треба пить студеність просипання,і треба бить підбором ясенець.
Швидкий ковток — чи перший, чи останній,бо, як друшляк, просвічує корець.***
