Вересень диптих

1.

Був дощ, віщований ізранкусталевим спалахом води,крейдяні кола біля ґанкузамив ретельно, як завжди.

І гру дитячу нелукавуурвав на самому кінці,і засвітив сльозу кривавуу горобини на щоці.

І, ставши сам собі далеким,з застиглим словом на губах,в уяві бачив я лелеку,що крила опускав на дах.

Стає затишною домівка,здовкола кругла, як гніздо,і не сучеться довга цівкавід стелі, де розпластавсь дощ.

Легке все, піристе, крилате,випурхує із-під руки,і склянка чаю непочата,і тонконогі сірники.

І щось в душі таке тривожне,і невспокійливе, мов гнів, —берусь за дерево неложне,щоб сам, бува, не полетів.2.

Гуля по емалі меткий однорук,і тчеться, мов нитка, тонюсінький звук.

І синьо-осінній петровий батігвалкує нещадно стійкий переліг.

І нишпорно ходять лисичі вогніпо густо оброшеній гострій стерні.

Останні пташини, б’ючи каламуть,у вирій верстають незміряну путь.

І простір, затиснутий в межах листка,з’їдається тливом, як сніг у полях.

Лиш мовчки ковточок шпаркої сльотисховало відерце, як рот темноти.

І болісно входять живі деревау кільця щорічні, як наші слова:від смислу, відлуння — до серця, коликілечками часу вони відлягли.***