1.
Був дощ, віщований ізранкусталевим спалахом води,крейдяні кола біля ґанкузамив ретельно, як завжди.
І гру дитячу нелукавуурвав на самому кінці,і засвітив сльозу кривавуу горобини на щоці.
І, ставши сам собі далеким,з застиглим словом на губах,в уяві бачив я лелеку,що крила опускав на дах.
Стає затишною домівка,здовкола кругла, як гніздо,і не сучеться довга цівкавід стелі, де розпластавсь дощ.
Легке все, піристе, крилате,випурхує із-під руки,і склянка чаю непочата,і тонконогі сірники.
І щось в душі таке тривожне,і невспокійливе, мов гнів, —берусь за дерево неложне,щоб сам, бува, не полетів.2.
Гуля по емалі меткий однорук,і тчеться, мов нитка, тонюсінький звук.
І синьо-осінній петровий батігвалкує нещадно стійкий переліг.
І нишпорно ходять лисичі вогніпо густо оброшеній гострій стерні.
Останні пташини, б’ючи каламуть,у вирій верстають незміряну путь.
І простір, затиснутий в межах листка,з’їдається тливом, як сніг у полях.
Лиш мовчки ковточок шпаркої сльотисховало відерце, як рот темноти.
І болісно входять живі деревау кільця щорічні, як наші слова:від смислу, відлуння — до серця, коликілечками часу вони відлягли.***
