Дует

Поволі повертаємось у землю, як в колиску,вузли зелені зілля в’яжуть нас — два спутані акорди.

Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску,музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.

На тратві дня, що нас несе, тіла слухняні й теплізростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.

Мов шерсть кота, нас гріє мох.

Заміниш зорі в шепіт,заміниш кров у зелень і музику.

Небо світить.

Де берег дня, за морем неба, сплять вітри майбутніі наші вірні зорі — наші долі ждуть в заморях,поки не здійсняться з землі наказу.

В се несутнєвідкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.

Болить натхнення крові.

Брови, мов дві стріли, колють,і мур мелодії над нами, мов луна велика,немов крило вітрів.

Від зір залежить наша доля.

Гориш рослинна й спрагла, мов земля.

Ти вся музика.18 травня 1936