Знову копаємо в глинищі глину.
Жили солом’яні зв’яжуть заміс…— Хата для кого?— Буде для
В колію грузне вантажений віз.
Глина мастка обжовтила
Був уже нею… чи стану колись?..— Глино, забула ти мову солону.— Злиплися губи, слова запеклись…—
Слухай,— валує стогін із горла —завше відкрите воно у
Тіло моє запікається чорно,круто нас мне гончарева рука…— Глино Галино, глино Маріє!
Ти не навіки лягаєш в заміс,бо на розвалищах всюди жовтієш,легко втрачаючи форму і зміст.
Зраджують думку, зраджують руку,глиняна книго, твої сторінки.
Занотувала вічну розлуку,та й розкололася на
Глиняні стіни, наче таблиці,б’ються — осколки великі й
Глина печеться, глина сталиться —всюди уламки лежать мовчазні.
Де ж вони, долі людської скрижалі?
Хтось прочитав по позначках:
Мардук…»— Дядьку, ви долю свою не читали?— Та-а… ворожила циганка із рук.
Десь коло Бреста… чи коло
Дальню дорогу… хату
Третю будую… Глянь ти… Відколи?..
І не забулося… В цій
Міситься глина, міситься круто,щоб нетривку нашу пам’ять
Треба у глиняні чоботи взутись,щоб спорохнілі дні наздогнать.
В промені часу клинопис бачу,очі площинні, хвилі борід.
В пальцях володаря чаша гарячай досі хмелить неотямлений світ.
Глиняні вінця дай пригубити —глина у глину
П’ю… Але серце завше неситеглиняним жаром груди пече.***
