Спив до дна я прикрий
За здоров’я долі,
І з похмілля моє
Розривають болі.
Нащо ж, мила, мої думи,
Нащо твої чари,
Коли з ними враз по
Бродять чорні хмари?
Правда, мило мені було,
Як ти
І опущене
З думки
І на розум накидала,
Правда, мило було!..
Моє серце в цілім
Розкоші тонуло.
Я забув про все на світі,
На все не вважав-єм,
Я й себе забув самого,
Мало пам’ятав-єм.
Спам’ятався — а ти
Розум холодіє,
Лиш нещасна моя
Росте та повніє.
В якім смутку, в якім
З нею я блукаю,
В яких болях на
На світ породжаю.
Породжаю,
Мила моя, мила,
Чи ти мене, моя мила,
Не щиро любила?
Чи я тебе, моя мила,
Не любив, як треба?
Чи то мені така
Випала із неба?
Чого ж дума така пишна,
Чого ж слово бідне?
Дитя моє недоспіле,
Дитя моє рідне!
Згубив би я тебе разом,
Як Часа свого сина,
Але, може, тебе
Мати Україна!
Петрополь,
