П’яніючи отруйним чадомночей сріблистих та гірких,дивлюся в місяця свічадокрізь шибу, повну світляних,холодних, синіх і тремкихдалеких відблисків світів,що, кинуті у тьму, горятьсамітні, горді, золоті,немов знаків санскритських ряд,які прадавнім сном дзвенятьі перешіптують із дна,загубленого в морок дня,слова старої ворожбив ім’я землі, в ім’я вогню.
Так віддають у владу снуі заколихують спочитьсерця, сп’янілі в життьовійнестямній, лютій боротьбі.
І чують очі дотик вій,і бачать іскри голубі.
Співають на дахах сновиди,осріблюються краєвиди,шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни,і місяць мертвий, місяць синійвідчиняє п’ять брам ночінад містом чорним та іскристим.
Тьмяніють ліхтарів вогні,і в шиби стріли б’ють сріблисті —це стріли зір на вишині.
Зриваються слова з скрипок,в краси одчаю скам’янілих,і знов з портрета, з срібла раммальований на полотнідо мене кличе мій двійник.
Як я, шалені пише вірші,і рецитує, і співа,і, замінившися в музику,портрет, співаючи, майне.
Тоді червона пляма крикууста, мов іскра, перетне.
До мізку, в серце, до думоквливає ніч, немов бальзам,солодку краплю божевілля.
Годинник б’є, дві рожі, свічкаі маска — смерті чи кохання?
І завжди ніч і ніч відвічнаі перша й тисячна й остання.
