У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,у надро слова і у надро сонця!
В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,роздерти вглиб свідомості запону,аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.
Лілеї сну пом’явши, плахта курявзвилась у трубку з золотої бляхи.
У землю вбите полум’яним цвяхом,розколює надвоє сонце обрій.
Мов карти, в кучерявій вітру торбімішаються блакитні краєвиди.
Проходять сонні люди, мов сновиди,колишуться на линвах ясних ранків.
В тривожних радощах,химерно й п’янковгинається, мов блиски леза, мова.
До дна землій до дна цупкого словавдираються завзято і упертоі видираю в заздрісної смертіпісні,п’яніння,ночі й дні.4 січня 1936
