О камене битий!
Відкритий, терплячий!
В тобі чітко душу приховану бачуі стиснуте чую мовчання в тобі,у тебе учусь зосереджувать
Упертості вчуся, але не байдужжя,та рухатись вільно не годен і ти,відкрите тобі і мені надовкружжя, —на груди мені хтось тебе накотив?
Ми грузнемо в землю поволі обоє;лиш думати вільно мені під тобою,і, втиснутий в землю вагою твоєю,спорідненість чую — я з нею, я з нею.
Надгробком ти став мені, камене, власним,пристанням моїм і щитом — одночасно.
Ти входиш все глибше у мене щодня,а страх входить в жили і кров
Тягар твій у груди втискається тупо,і прагну розтиснуть твою шкаралупу,і нігті вганяю в пощерблений бік,але розщепити не можу твій вік.
О камене!
Звідки ти?
З Трої якої?
Які ти слова приховав за щокою?
Чого ж ти подосі уперто мовчиш?
Коли ж ти обізвешся словом, коли ж?
Та тиск його дужчає, важча мовчання,з грудей витиска він питання останнє,зривається з вуст моїх перша печать:— Допоки на грудях ти будеш лежать?***
