Ну що йому та різьблена печаль,студений мрамур,як вода в криниці,вилискує, цямрований в очах,овально входить в здвоєні
Стегно.
Коліно.
Випукле плече.
Шліфоване аж до спокуси лоно,куточки губ, в які не затечеані відраза, ні сльоза солона.
Похітливо розлігшись на весь зріст,повітря проломивши гіркувате,в об’ємі сну замкнувши вічний зміст,жагу творця усотує, як вата.
І заздрим гнівом наскрізь пропікаїї нутро черниця жердкувата,до злочину схиляється рука,націлившись на перса горбкуваті.
Ну що той холод в мармурі, цей гнів,коли жага завжди в очах колишевідвічний образ, зітканий зі снів,пречистим духом хтось весняно дише?
Ну що йому хвилинне забуття,оманливе завждешнє гамування,коли душа жадає все життявідвічного злиття і раювання.***
