Сніг насичувався світлом,соковито дозрівав;дзьобом гайворон столітнійпростір порваний латав.
Обернувся зір мій в себе:стало боляче вбиратьвимиту яскравість небаі сліпучу благодать.
Чистота завжди студена,а гріхи — чомусь
Надмір холоду для мене,білизни, що
Проти сонця очі мружу,не дивлюся на скарби —в грудні тут були калюжі,чорні пнулися
Нині — срібно, рівно, чисто,снігом згладжені сучки.
На дні зору мідне листязалягло, мов копійки.
Димарі, і піч чорніє,сажі шар лежить на дні,і свята вдова Маріякоржики дає
Так, немов снігами критівсі твої зчорнілі дні,і чорніє хтось убитийтам, в минулому на
Там в очах затлілий коміршию зморщену
Шия дідова прозора,ями чорні на
Там човпе селом Магуза,теребічить
Там дітей своїх
Скеп, волає: — Німчурі!
Там… Вчепися в мене, сніже!
Чи очниці вщерть
Білість чиста очі ріже,обертає зір углиб…***
