Так довго тривав цей прояснений день,день зміщення часу, запилення сосон,який був можливий отут — більш ніде,день сонця й вітрів безголосих.
І буйволи в річці, немов валуни,чорніли, бурунячи воду.
І сходив чабан на поріг кам’яний,немовби долав
І тіло моє, горілиць на піскупростерте, — пилком покривалось,і слухало спиною землю сипку,і чуло глибинність металу.
І серце, мов компасна стрілка, весь деньздригалось, торкаючись ребер,так ніби в глибинах земних, більш ніде,твій полюс — притулок для
Та свідчили очі — під небом ти був,ізвідти у паділ вдивлявся…покрилася пам’ять пилком, й ти забувпіднесення власне над
Схитнулися сосни — пилок зашугав,мов вивергнувсь з вічного жерла,вода закипіла в тісних берегах,і буйволи річку заперли.
І стукав ґирлигою в землю чабан,щоб камінь у неї запався,стелився над соснами жовтий туман —ти жовч ту ковтав і пилком
Упорівень з соснами тіло твердеросло — костяне, волокнисте.
І серце спинялось отут, — більш ніде,загускла і кров смоляниста…***
