Поема (перша
Я.
Кухаренкові.– Не варт, єй-богу, жить на світі!..– То йди топись! – А жінка!
Діти?– Ото ж то, бачиш, не бреши!
А сядь лишень та
Оцю бувальщину… То, може,
Інако скажете, небоже.
Пиши отак:
Село.
Та щоб не лізти на чужину,
Пиши: у нас на Україні.
А в тім селі вдова жила,
А у вдови дочка
І
Добро, мавши
У розкоші, хвалиш
А вдові
Мабуть, не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала – в
Або йти топиться,
Так жаль маленьких діток стало!
Звичайне, мати, що й казать!
Та, може, снився-таки й зять:
Бо вже Катруся
Чи вже ж їй вік продівувать,
Зносити брівоньки нізащо?..
Ні, дівонька вона не та!
Таки ж у тім селі,
Бо всюди сироти –
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина!
То сяк, то
Придбав сірома грошенят,
Одежу справив,
Та ні відсіль і ні
На ту сирітську
Купив садочок і хатину,
Подякував за хліб і
І за науку добрим
Та до вдовівни
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з
Як те буває між
Не торгувавсь і
Усім на диво та на чудо!
За три копи звінчав у
Просохли очі у вдови,
Отак-то, друже мій, живи,
То й весело на світі буде.
І буде варт на світі жить,
Як матимеш кого любить.
Хоть кажуть от ще що, небоже:
Себе люби, то й бог поможе.
А доведеться умирать?
Здихать над грішми?
Ні, небоже!
Любов – господня благодать!
Люби ж, мій друже, жінку, діток;
Діли з убогим заробіток,
То легше буде й зароблять.
Одружились небожата.
Дивувались люде,
Як то вони, ті сироти,
Жить на світі будуть?
Минає рік, минув другий,
Знову дивувались.
Де в тих сиріт
Добро теє бралось?
І в коморі, і надворі,
Та току й на ниві,
І діточки як квіточки,
Й самі чорнобриві,
У жупанах похожають,
Старців
На обіди, а багаті
То й так не минають.
Не минали, себелюби,
Та все жалкували,
Що сироти таким
Старців
Коли гниє, то спродали б,
Адже ж у їх
Ось слухай же, що то
Заздрощі на
І ненатля голодная.
Ходили, ходили,
Поки вночі, жалкуючи,
Хату запалили!
Нехай би вже були
Які вельможі просвіщенні:
То і не жаль було б; чи так?
А то сірісінький
Отак лютує.
Тяжко, брате,
Людей на старість розпізнати.
А ще гірше
Гадину кохати.
Очарує
Карими
А пек тобі, забув, дурню,
Що смерть за плечима.
До стебла все погоріло,
І діти згоріли,
А сусіди, і
І вбогі, раділи.
Багатії, бач, раділи,
Що багатше стали,
А вбогії тому раді,
Що з ними зрівнялись!
Посходились жалкувать,
Жалю
Шкода, шкода!
Якби знаття,
Копійчину б дбати,
То все б таки не так
А що пак,
Бо його Максимом
Попродай
Та ходи до мене в найми,
Що буде, те й буде.
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову…”
Максим за
Побачу ще, як там буде;
Коли не дам ради,
То тойді вже, певне,
Іти в найми
Де-то моя Катерина,
Моя чорноброва!..
Вона мене все радила,
І тепер
Та остання ся
Навіки завадить.
Воли твої і
Разом поздихали,
А Катруся з
Десь помандрувала!
Тепер отак пиши, небоже.
Максим подумав, пожурився;
А потім богу помолився,
Промовив двічи: – Боже!
Боже!
Та й більш нічого.
Од
Прийшов указ лоби
Не дав вдовиці утопиться,
Не дам же й з торбою ходить!”
Сказав Максим, і грунт покинув.
Бо вдовиного, бачиш,
В прийом громада повезла.
Такі-то темнії
Творяться нишком на сім світі!
А вас, письменних, треба б бити,
Щоб не кричали:
Ах! аллах!
Не варт, не варт на світі
А чом пак темні не кричать?2Хіба ж живуть вони?
І знають,
Як ви сказали, благодать,
Любов?..1Що, що?
Недочуваю…2Вони, кажу вам, прозябають.
Або, по-вашому, ростуть,
Як та капуста на городі.1Отак по-вашому!
Ну, годі ж,
Нехай собі і не
А все скажу-таки: як хочеш,
А ви їм жить не даєте,
Бо ви для себе живете,
Заплющивши письменні очі.2Отже, як будем так писать,
То ми й до вечора не кончим.
Ну, де той безталанний зять?
Вернувсь вдовиченко додому,
А зять пішов у москалі.
Не жаль було його нікому,
Та ще й сміялись у селі!
Отже, далебі, не знаю,
Чи вона верталась,
Катерина до матері,
Чи так і пропала?
Була чутка, що
В Умані
По улицях – украла
Потім утопилась.
Та все то те, – знаєш,
Втоплять і задушать!
А може, то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про
І пісню проклали.
Я чув тойді, на
Дівчата
Шелесь, шелесь по дубині,
Шапки хлопці погубили,
Тілько наймит не згубив,
Удовівну
Соромітна, нехай їй лихо!
Минали літа тихо, тихо,
Отак пиши, – і за
Карались господом ляхи,
І пугав Пугач над Уралом.
Піїти в одах
Войну й царицю.
Тілько
Сиділи нишком, слава богу.
Після великої
Вернувся і Максим безногий.
В поході, каже, загубив.
Та срібний хрестик заробив!– Чого він придибав?
Нема в нього хати,
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Чого ж він приплентав? – А хто його зна!
Чи чув ти, що кажуть:легше
Хоть на
В своїй стороні,
Ніж в чужій в палатах.
Чи чув ти? – Ба ні.
Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати,
Бо хочеться спати і вам і мені.
Зажуривсь москаль-каліка,
Де йому подітись?
Вдовиченко в пікінерах,
Вдова на тім світі!
До кого ж він прихилиться?
Де перезимує?
Уже осінь
Зима залютує.
Нема йому в світі долі,
Полинула в поле!..
Попросився
До дяка у школу.
Бо таки й письма, спасибі,
Москалі навчили,
І в косі був, бо й
Тойді, бач,
Сиві коси з
Усі до
І борошном
Бог їх зна, для чого!
Максим таки як письменний,
Було,
І на клиросі
І псалтир
Над покійними.
Й
З школярами носить.
А в пилипівку, сірома,
Христа ради просить!
Нічого, знай, своє
Та перед людьми не бреши.
Хоч би тобі лихе
Почув хто од його.– І талан і безталання
Все, – каже, – од бога.
Ані охне, ні заплаче,
Неначе дитина.
І собаки не
Москаля Максима.
А в неділю або в свято,
Мов причепуриться,
Шкандибає на
Пустку подивиться.
Сяде собі у
І вдову
І за її грішну
Псалтир прочитає.
Катерину о
Тихенько пом’яне!
Утре сльози – все од бога
Й веселенький стане.
А в петрівку і в
Не спочине в школі,
Бере заступ і лопату,
Шкандибає в
І край шляху при долині
Отже, не вгадаєш,
Що каліка виробляє,
Криницю копає!
Та й викопав.
На те
Криницю святили,
На самого маковія,
І дуб
На прикмету проїзжачим.
А на друге
Москаля вже
Найшли в балці
Коло самої криниці
Вийшов
Останній раз, сіромаха,
На свою криницю.громадою при
Його
І долину і
На пам’ять
Москалевою.
На
Або
І досі там воду святять.
І дуб зеленіє.
Хто йде, їде – не
Зеленого дуба,
В холодочку
Та тихо та любо,
П’ючи воду погожую,
Згадують
Отак живіть, недоуки,
То й жить не
Кінець червня-грудень 1847,
Орська кріпость]
