5 min read
Слушать

Москалева криниця поема

Поема (перша

Я.

Кухаренкові.– Не варт, єй-богу, жить на світі!..– То йди топись! – А жінка!

Діти?– Ото ж то, бачиш, не бреши!

А сядь лишень та

Оцю бувальщину… То, може,

Інако скажете, небоже.

Пиши отак:

Село.

Та щоб не лізти на чужину,

Пиши: у нас на Україні.

А в тім селі вдова жила,

А у вдови дочка

І

Добро, мавши

У розкоші, хвалиш

А вдові

Мабуть, не до того,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.

Думала – в

Або йти топиться,

Так жаль маленьких діток стало!

Звичайне, мати, що й казать!

Та, може, снився-таки й зять:

Бо вже Катруся

Чи вже ж їй вік продівувать,

Зносити брівоньки нізащо?..

Ні, дівонька вона не та!

Таки ж у тім селі,

Бо всюди сироти –

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина!

То сяк, то

Придбав сірома грошенят,

Одежу справив,

Та ні відсіль і ні

На ту сирітську

Купив садочок і хатину,

Подякував за хліб і

І за науку добрим

Та до вдовівни

Шелесть за рушниками!

Не торгувались з

Як те буває між

Не торгувавсь і

Усім на диво та на чудо!

За три копи звінчав у

Просохли очі у вдови,

Отак-то, друже мій, живи,

То й весело на світі буде.

І буде варт на світі жить,

Як матимеш кого любить.

Хоть кажуть от ще що, небоже:

Себе люби, то й бог поможе.

А доведеться умирать?

Здихать над грішми?

Ні, небоже!

Любов – господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

Одружились небожата.

Дивувались люде,

Як то вони, ті сироти,

Жить на світі будуть?

Минає рік, минув другий,

Знову дивувались.

Де в тих сиріт

Добро теє бралось?

І в коморі, і надворі,

Та току й на ниві,

І діточки як квіточки,

Й самі чорнобриві,

У жупанах похожають,

Старців

На обіди, а багаті

То й так не минають.

Не минали, себелюби,

Та все жалкували,

Що сироти таким

Старців

Коли гниє, то спродали б,

Адже ж у їх

Ось слухай же, що то

Заздрощі на

І ненатля голодная.

Ходили, ходили,

Поки вночі, жалкуючи,

Хату запалили!

Нехай би вже були

Які вельможі просвіщенні:

То і не жаль було б; чи так?

А то сірісінький

Отак лютує.

Тяжко, брате,

Людей на старість розпізнати.

А ще гірше

Гадину кохати.

Очарує

Карими

А пек тобі, забув, дурню,

Що смерть за плечима.

До стебла все погоріло,

І діти згоріли,

А сусіди, і

І вбогі, раділи.

Багатії, бач, раділи,

Що багатше стали,

А вбогії тому раді,

Що з ними зрівнялись!

Посходились жалкувать,

Жалю

Шкода, шкода!

Якби знаття,

Копійчину б дбати,

То все б таки не так

А що пак,

Бо його Максимом

Попродай

Та ходи до мене в найми,

Що буде, те й буде.

Будем знов чумакувати,

Поки вийдем в люде,

А там знову…”

Максим за

Побачу ще, як там буде;

Коли не дам ради,

То тойді вже, певне,

Іти в найми

Де-то моя Катерина,

Моя чорноброва!..

Вона мене все радила,

І тепер

Та остання ся

Навіки завадить.

Воли твої і

Разом поздихали,

А Катруся з

Десь помандрувала!

Тепер отак пиши, небоже.

Максим подумав, пожурився;

А потім богу помолився,

Промовив двічи: – Боже!

Боже!

Та й більш нічого.

Од

Прийшов указ лоби

Не дав вдовиці утопиться,

Не дам же й з торбою ходить!”

Сказав Максим, і грунт покинув.

Бо вдовиного, бачиш,

В прийом громада повезла.

Такі-то темнії

Творяться нишком на сім світі!

А вас, письменних, треба б бити,

Щоб не кричали:

Ах! аллах!

Не варт, не варт на світі

А чом пак темні не кричать?2Хіба ж живуть вони?

І знають,

Як ви сказали, благодать,

Любов?..1Що, що?

Недочуваю…2Вони, кажу вам, прозябають.

Або, по-вашому, ростуть,

Як та капуста на городі.1Отак по-вашому!

Ну, годі ж,

Нехай собі і не

А все скажу-таки: як хочеш,

А ви їм жить не даєте,

Бо ви для себе живете,

Заплющивши письменні очі.2Отже, як будем так писать,

То ми й до вечора не кончим.

Ну, де той безталанний зять?

Вернувсь вдовиченко додому,

А зять пішов у москалі.

Не жаль було його нікому,

Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю,

Чи вона верталась,

Катерина до матері,

Чи так і пропала?

Була чутка, що

В Умані

По улицях – украла

Потім утопилась.

Та все то те, – знаєш,

Втоплять і задушать!

А може, то така правда,

Як на вербі груші.

Знаю тілько, що про

І пісню проклали.

Я чув тойді, на

Дівчата

Шелесь, шелесь по дубині,

Шапки хлопці погубили,

Тілько наймит не згубив,

Удовівну

Соромітна, нехай їй лихо!

Минали літа тихо, тихо,

Отак пиши, – і за

Карались господом ляхи,

І пугав Пугач над Уралом.

Піїти в одах

Войну й царицю.

Тілько

Сиділи нишком, слава богу.

Після великої

Вернувся і Максим безногий.

В поході, каже, загубив.

Та срібний хрестик заробив!– Чого він придибав?

Нема в нього хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав? – А хто його зна!

Чи чув ти, що кажуть:легше

Хоть на

В своїй стороні,

Ніж в чужій в палатах.

Чи чув ти? – Ба ні.

Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати,

Бо хочеться спати і вам і мені.

Зажуривсь москаль-каліка,

Де йому подітись?

Вдовиченко в пікінерах,

Вдова на тім світі!

До кого ж він прихилиться?

Де перезимує?

Уже осінь

Зима залютує.

Нема йому в світі долі,

Полинула в поле!..

Попросився

До дяка у школу.

Бо таки й письма, спасибі,

Москалі навчили,

І в косі був, бо й

Тойді, бач,

Сиві коси з

Усі до

І борошном

Бог їх зна, для чого!

Максим таки як письменний,

Було,

І на клиросі

І псалтир

Над покійними.

Й

З школярами носить.

А в пилипівку, сірома,

Христа ради просить!

Нічого, знай, своє

Та перед людьми не бреши.

Хоч би тобі лихе

Почув хто од його.– І талан і безталання

Все, – каже, – од бога.

Ані охне, ні заплаче,

Неначе дитина.

І собаки не

Москаля Максима.

А в неділю або в свято,

Мов причепуриться,

Шкандибає на

Пустку подивиться.

Сяде собі у

І вдову

І за її грішну

Псалтир прочитає.

Катерину о

Тихенько пом’яне!

Утре сльози – все од бога

Й веселенький стане.

А в петрівку і в

Не спочине в школі,

Бере заступ і лопату,

Шкандибає в

І край шляху при долині

Отже, не вгадаєш,

Що каліка виробляє,

Криницю копає!

Та й викопав.

На те

Криницю святили,

На самого маковія,

І дуб

На прикмету проїзжачим.

А на друге

Москаля вже

Найшли в балці

Коло самої криниці

Вийшов

Останній раз, сіромаха,

На свою криницю.громадою при

Його

І долину і

На пам’ять

Москалевою.

На

Або

І досі там воду святять.

І дуб зеленіє.

Хто йде, їде – не

Зеленого дуба,

В холодочку

Та тихо та любо,

П’ючи воду погожую,

Згадують

Отак живіть, недоуки,

То й жить не

Кінець червня-грудень 1847,

Орська кріпость]

0
0
266
Give Award

Тарас Шевченко

Стихи Тараса Шевченко. (25 февраля [9 марта] 1814 — 26 февраля [10 марта] 1861) — украинский поэт, прозаик, мыслитель, живописец, график, этногр…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+