Малюнок в Софіївському соборі

У воді віддзеркалений косить косар:тне воду золочена криця —лягає покосом не хвиля, а жар,літає не ворон — жар-птиця.

А золота в небі!

Ще більше в воді,горять свіжо хмари відлиті.

І світ, мов горнило, де й ти змолодів,і книга життя не

Високий, ставний і обличчям — святий,натхненний, і німб палахкоче,звивається меч у руці золотий,сичить у ногах потороччя.

Ще буде попереду в тебе і мідь,і золото стане залізом,і буде ще стільки іржавих століть,хоч нині косою обрізуй.

Ще буде і буде, а зараз — ясінь!

І час не почавсь ні для кого.

Та тільки косар за тобою, як тінь,іде і підкошує ноги.

По п’ятах твоїх вже ось-ось черконегадюча коса семижала,і слово забуте твоє рятівнеу горлі залите металом.

І замість меча у руці іван-чай,і подив морозить повіки,та з жил перетятих тече молочай,і рот розчахнувся навіки.***