І день і вік однаково минають.
Не задержатьнам хвилі.
Кожна мить знов родить другу мить,і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,час виростає й меж не має й нас німить.
Так на минулого й майбутнього раменахповішено, мов плахту, долю нашу.
Ми — ланцюга поодинокі звена,ми — відтинок малий зі стрічки часу.
Це наших днів звичайна тут дорога,не падає ніщо до безвісті води.
Віддати треба нам життю щомога,а треба кожному, ще поки молодий.
Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,не кидає ще тіні дерево зневіри.
Хоч знає, що морози, серце вірує протеі ліктями ужитку правди ще не мірить.
Для молодих плечей легкий є неба в’юк,в одноманітності не явиться нам позіх.
О, не словами уст, але словами рукспівати будем пісню на житті порозі.
Вітай життя!
Що більш даєш, і щастя, і красу,і сум, і горе.
В мені юний пал не вмер ще.
Вітай життя!
І на привіт тобі я понесум’яке, та в панцир крицевий закуте серце.
