У присмеркові доброї дібровостіпшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровостісідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ.
Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
Отак брести.
А тиша — як в соборіз давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорірогатий жук виймає рогачем.
А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлукаі йде на нас, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою,а ти десь там, за морем тишини,—так владно, так повільно вичаровуєшмене із ночі, з тиші, з далини…
