І ось тоді, під місяцем уповні, на дерев’яних ребрах риштуваньз’явився знову Чортик волохатий.
Уламок дзеркальця потерши об коліно,навів його на місяць і пускає по всьому саду зайчики магічні.
Висвітлює дерева, обрис муру, надбиті плити, статуї святих.
І потаємну стежку в бузині, і дірку в мурі, каменем прикриту.
Магічне коло місячного сяйва спиняється на постаті Старого.
Старий здригнувся — хтось торкнув зненацька його плече.
Високий Флорентієць в ліловому плащі схиляється над ним.
Чого ти тут сидиш?
Куди ж мені іти?
Є в тебе дім і щось на світі рідне?
На тому світі є.
Там всі мої світи.
І вся моя рідня.
На тому.
А деінде?
Деінде?
Де-не-де хтось, може, й не забув.
Деінде?
Де-не-де хтось, може, і лишився.
Хто ти, старий?
Мене немає.
Був.
Під вітром часу камінь розкришився.
Хто ти, старий?
Назви своє ім’я.
Джованфранческо Рустичі.
Отямся!
Джованфранческо Рустичі — це я.
Славетний скульптор.
Був ним і зостався.
А ти… Ти привид.
Ти страшний фантом!
Безумний старче, моторошна
Магічний промінь заметавсь між ними, вихоплює із темряви обличчя —то молоде й красиве Флорентійця, то маску старості.
Вона йому
Ні, я не привид.
Ні, я не фантом.
Ти — молодість моя, а я — твоя руїна.
Флорентієць(самими побілілими
Я… молодість твоя?..
А ти… моя руїна?!
То це я що, отак себе зносив?
Весь розчинився в цьому страховітті?
Так, я твоє завершення на світі.
Я наслідок усіх твоїх зусиль.
Які ж то мали бути землетруси,щоб так на мене обвалився час?!
Марнота днів, убитих на спокуси.
Хто може врятувати нас від нас?
Флорентієць(із відчаєм, із невимовним
Якби ми знали, о, якби ми знали,що буде з нами, о, що буде з
Статуї у глибині саду(повторюють цей зойк печальною луною,у небо звівши руки
Що, буде з нами, о, що буде з нами!..
А весь мій труд?
А всі мої скульптури?
Як ти потрапив у містечко Тур?
Мистецтву не страшний ні час, ані тортури.
Не час йому страшний… Немає тих скульптур.
Ти їх продав?
О непрощенна скнарість!
Чи, може, я нездарно їх створив?
Невже мені судилося на старість,щоб я отак з собою говорив?!
Ні, ти не я!
Такого буть не може,щоб це був я через десятки літ.
Твоє обличчя на моє не схоже.
Ти хтось чужий.
Ти просто якийсь дід.
Сидиш собі на монастирській лаві.
Дрімаєш, стогнеш, як усі старі.
А я — я скульптор в почестях і славі!
Я жив при королівському дворі.
Я мав палац з колонами й фронтоном.
Давав бенкети на півста персон.
Мій дім в Парижі славився бонтоном,і кілька грацій стерегли мій сон.
Я гроші кидав жменями у кошик,що для старців там висів на скабі.
Старий(жебрацьким рухом простягає
Подай мені, убогому, хоч грошик!
Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!
Прости, я справді щось не тим хвалюся,
Я ж не лише достатком дорожив.
В мистецтві
Нічого, не хвилюйся.
Ти вже себе в мистецтві пережив.
Ти, флорентійський викидню, втікачу!
Згадай мене в мої найкращі дні!
Хіба надгробний пам’ятник Боккаччодовірили створити не мені?!
А мій Меркурій на тому фонтані?
А мармурове птаство янголят?
А Іоанн на церкві
Джованні,де хрестять флорентійських немовлят?
Мій перший твір!
Мій вистражданий.
Досія пам’ятаю жар того литва.
Усе було — талант, уміння, досвід.
Чому ж такі сумні мої жнива?
Хто я тепер?!
Бездомний чоловіче,чого сидиш тут поночі в саду?
Духота вдень.
Од спеки худнуть свічі.
Повечоріло.
В келію піду.
Твоїй душі у келії не тісно?
Ти ж із палацу в келію прибув.
Притулок.
Тиша.
Коників фортіссімо.
Різець в руці держати не забув?
Та щось роблю, коли нагода трапиться.
Та вже ж і руки не такі як слід.
Приймаю мовчки монастирську трапезу.
Дивлюсь в провалля пережитих літ.
Ченцям тут шахи вирізьбив.
Абатсобі на гріб янгелика замовив.
Та ще потроху доглядаю сад.
Отут я й стану деревом зимовим.
Ти ж вчився в знаменитому Саду!
Був другом і сучасником да Вінчі!
Де ж я себе колишнього знайду?
Як страшно доля глянула у вічі!
О, пригадай Флоренцію — ті храми,садів
Марко виноградний мур,де наш синьйор Лоренцо Незрівняннийдля нас відкрив славетний Сад Скульптур!
Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,зустрінь себе в майстернях тих,де ми в часи насильства, підступу й підлотимистецтвом ушляхетнили уми!
Його нема.
Той Сад уже руїна.
Лоренцо вмер.
І ти — уже не ти.
Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,все хоче ляльку в попелі знайти.
Які були там витвори мистецькі!
І все для нас натура і модель —етруська ваза, музи давньогрецькі,античні маски, римська капітель.
В тіні олив, закохані в Елладу,де птиця Фенікс ще раз ожила,ми, юні пташенята того Саду,пили мистецтво з першоджерела!
Упало яблуко.
У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.
Крислате дерево.
На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.
І дев’ять муз, прекрасних і струнких,ведуть круг них свій витончений танець.
В тому Саду ми брались до наукиі перші лаври скубли на вінок.
Всі дев’ять муз, узявшися за руки,навколо нас водили свій танок.
Он подивись, які ми жовтороті!
Тих пташеняток бачиш у гнізді?
Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,адже ви разом вчилися тоді!
І наш синьйор, музика і дотепник,тиран, поет, філософ і купець,любив його, прихильний був до тебе, —він знав, із кого виросте митець!
За хист натхненний і за труд воловий.що кожен з вас ним юність надривав,йому — червоний, а тобі — ліловийоцей ось плащ синьйор подарував.
То як же сталось, як же все це сталось,яких зазнав ти злигоднів і втрат,що з тих Садівпотрапив ти на старістьу цей убогий монастирський сад?
Що привело тебе у цю обитель?
За що в житті так тяжко не прощен?
Святий Мартин, жебрацький покровитель,з тобою тут поділиться плащем.
А ти ж міг бути велетнем, ти міг!
Старий(печально похитавши
У мене в пам’яті йде
Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились
Причім тут сніг?
Флоренція — Фйоренца,квітуча тобто.
Лілія в гербі.
А сніг там рідко.
Звідки ж він береться,що він іде у пам’яті тобі?
Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?
Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?
Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!
Що взагалі в житті було моїм?!
Я весь мій вік залежав од замовниківі те створив, що треба було їм.
А Мікеланджело, чи не ровесник твій,—він не залежав, мав од них свободу?
А є у нього хоч єдиний твір,який би він створив їм на догоду?
Вони ж бувають гірші, ніж вандали.
Він лізти їм в свій труд не дозволяв.
А як вони вже дуже насідали,то він на них і дошками шпурляв!
Так він же геній.
Це вже інша річ.
Такий — один на кількасот сторіч.
Він геній, так.
Це ще Лоренцо знав.
І хоч було це декому в досаду,він дав йому, єдиному із нас,і кращий мармур, і ключі від Саду.
Ми всі були ще зовсім хлопчаки,—він мав його за майстра у роботі.
Він знав, що то вже буде на віки,що вийшло з-під різця Буонарроті!
Оце і є найперша із причин.
Бо хоч би як хто п’явся на котурни —всі народились кожен хто під чим,лиш геній народився під Сатурном!
Флорентієць(нервово загортається
Ну, добре, я великим статьне зміг чи не зумів,— часи були брутальні.
Але причому все-таки тут сніг?
Я працював у камені й металі.
То де ж воно, серед яких руїн,все, що створив я оцими руками,—я, скульптор навіть Іменем своїм,я — Рустичі, я — рустика, я — камінь!
Оце умреш, ніхто й не спом’яне.
В надгробний камінь не вкарбують дати.
Лише ім’я у тебе кам’яне.
Ти дошку в них шпурнути був не здатен.
Коли цькували — я протистояв.
Лише коли наблизили — піддався.
Твоя відвага — вище всіх уяв!
Отож-бо й є.
У тому-то й біда вся.
Вони — тебе, не ти їх переміг!
Вони твій хист поклали під фуганок.
Чого у тебе в пам’яті йде сніг?
Страшна ціна вельможних забаганок!
Ти кажеш — привид, старості фантом.
Послухай.
Передсмертне молодію.
Сприйми як притчу, під новим кутом,ту — давніх літ — забуту вже подію.
До нас природа щедрою була.
Мистецький дар і розум сполучила,—усе Лоренцо Пишному дала,але в його нащадках одпочила.
Після Лоренцо занепав той Сад.
Прийшла пора тиранів і купецтва.
Його нащадок теж був меценат,але… не мав кебети до мистецтва.
Отож, мистецтво люблячи без межі мавши влади й золота всесильність,наслуханий про генія, він тежхотів до нього виявить прихильність.
А снігу, снігу випало в той рік!
Зима тоді стояла небувала.
Було, пройти з порога до воріт —лопатами дорогу пробивали.
Тут наш синьйор і здійснив свій порив —поставити нову мистецьку віху.
Звелів, щоб Мікеланджело створивйому гігантську статую із снігу.
Статуї у глибині саду(аж зойкнули,
Звелів створити… статую… із снігу?!!
Наказ синьйора.
Звелено,— роби.
Мороз такий — ніхто не виткне носа.
Я пам’ятаю, цілих три добивін там ліпив ту
Піднявшися по сходах риштувань, уже вгорі показує
Ось.
Отака вона була.
А може, й вища.
Бо тепер вже хтозна.
Навколо риштування — грандіозне!
Крізь риштування віхола мела.
А він ліпив свій сніговий шедевр.
Йому вже сніг у відрах подавали.
Лише ворони каркали з дерев,і двір вітри холодні продували.
З палацу чулась музика.
Із віконсиньйор дивився і його сім’я.
Він був, як віл, терплячіший із віком,
Але тоді ще юний, як і я,—ліпив.
Творив.
Вдихнув у неї
Натхненно ліпить порожнечу чіткими рухами вже закоцюблих
Не спав.
Не їв.
Ні з ким не говорив.
Змарнів.
Промерз.
Втомився.
Занедужав.
Але створив ту статую, створив!
Гігантську, всю, до самого чолавід льодової брили п’єдесталу!..
Старий(з гірким
Аби ж хто знав, яка вона була.
Пригріло сонце, і вона розтала.
Статуї у глибині саду(розгублено і
Пригріло сонце… і вона розтала!..
То й що?
Ну, примху виконав дурну.
Ну, догодив пихатому нездарі.
На це ніхто й уваги не звернув,крім літописця геніїв Вазарі.
А потім папі статую зроби.
А папа Юлій усмиряв повсталих.
Під сміх, і свист, і тюкання юрбиїї розбили.
Теж, вважай, розтала.
А потім щось завершить не дали.
А потім запідозрили в крамолі.
А потім зацькували,
І що митцю лишилося від
Помовчавши, з глибокою
Як важко бути в наші дні митцем!
У наші дні… А завжди і понині?
Я, може, хочу срібним олівцемптиць малювати на лляній тканині!
А я все мусив славити когось.
Чиюсь творить подобу гонористу.
Ліпити сніг у мармурі… І ось —гіркий фінал приборканого хисту!
Хто ти?
Ніхто в своєму доживанні.
Всі знають:
Мікеланджело —
Мойсей»,
Хто знає, що на церкві
Джованнітвій Іоанн,
Левіт і Фарисей?!
Десь високо вгорі — у відсвітах пожеж — скульптурна група: бронзові фігури, котрі вивершують вже майже п’ять сторіч портал північний церкви
Заскімлив Чортик, димом задимівся, чкурнув кудись за дошки
Старий повільно зсунувся із лави, побожно дивиться на свій же власний твір, що ледве мріє десь там угорі, на тлі заграв і грозової хмари.
Мені, мабуть, уже й не до лицявважать себе творцем такого твору.
Але яке ж це щастя для митця —на власний твір дивитися
Спасибі тобі,
Хрестителю Іоанне!
Життя було до мене невблаганне.
А ти мене уже й не бачиш звідтам,стоїш між Фарисеєм і Левітом.
І хмари йдуть, і вітер їх жене.
І коли-небудь, десь там, за віками,моє творіння, пригадай мене!
Я — Рустичі, я — рустика, я —
Скрадаючись, у каптурі, нечутно, проходить, наче тінь, брат
Брат
Ти що, старий, говориш сам з собою?
Це я з минулим.
З долею.
З судьбою.
Чогось приснилась молодість мені.
А ти куди?
Брат
У дірку в
Зникає в тінях кам’яного муру.
А згодом буде чутно плюскіт весел.
А потім завалують десь собаки — аж ген із того берега
Але чому я долю змарнував?!
Мене ж і слава наче не минала,
І сам Вазарі навіть визнавав,що ця моя скульптура — досконала.
Мені її замовив Цех Купецький.
Я працював не рік, не два,— роки.
Бо це ж не путто, янголи, опецьки,—це твір монументальний, на віки!
Я не чекав, коли дадуть завдаток,і не в рахунок зарібку свого,я навіть спродав материнський спадок,щоб оплатити бронзу і литво!
І ось тоді, коли вони зібралисьмій труд прийнять, належно оцінить,—я, подолавши острах свій і радість,сказав — і чув, як голос мій
Схвильовано, до когось в порожнечу, піднявшись на щаблинку
Синьйори!
Я прошу хвилиночку уваги.
По морю пошуків я плив, як Одіссей.
Завершено мій труд, і ось він перед вами
Хреститель Іоанн,
Левіт і Фарисей.
Я тяжко працював і сумнівався надто.
І чудо одкровень було мені як грім.
Тепер я не боюсь.
Покличте Леонардоі Мікеланджело,— я вірю тільки їм.
Замовники мої!
Повірте, не зухвальство —це просто для митця найбільше з його щасть.
Бо краще хай мій труд мені не схвалить майстер,ніж нетямущий хто хвалу йому воздасть!
Ну, а вони покликали свого.
Принизили і заплатили скупо,бо він сказав, що твір щось не «ого»,і що ціна — п’ятсот, не більше, скудо.
Та краще б звір мене ударив бивнем!
Я побілів, і я сказав їм так:
Чи вам, синьйори, не здається дивним,що труд митця оцінює слимак?
І почалось.
Погрожували пальцем.
Злостивцем називали і зухвальцем.
Що молодь вперта, і від того зло.
Що в їхній час такого не було.
Я вийшов звідти,— з мене було досить.
Я десь кудись забіг тоді, я зник.
Це був мій перший, мій болючий досвід:замовнику зручніший ремісник.
Чого ж ти не сказав йому: — Паскудо,мені не треба ті нещасні скудо!
Ти ж власним коштом більше оплатив.
Чого ж ти їх тоді не всовістив?
Я гордий був.
Принаймні хоч гординініхто не сміє збавити людині.
І потім, я ще жив не у нестатках.
Я мав куди подітись від образ.
Мій дім стояв у лоджіях і в ґратках,
У мене був домашній дикобраз.
Я міг собі дозволити дозвілля,себе ще не призводячи до скрут,півроку роздивлятися сузір’я,два роки заморожувати ртуть.
У мене був мій говорящий ворон.
Мій час життя у вічності тривав.
Я міг неквапно працювать над твором,а потім твори друзям роздавав.
Був невідлюдний.
Добре грав на лютні.
Життя було безпечне і легке.
Чого ж ти не подумав про майбутнє?
Чи міг я думать, що воно таке?!
В примарнім крузі місячного світла — такий трагічний у своїй самотності —сидить на лаві Рустичі, старий.
Спалахують суцвіття фейєрверків, сніп кольорових іскор над юрбою.
Невтримний шал веселощів і свята.
Уся в гірляндах пишна колісниця.
На ній стоїть прекрасна Маріелла,вона шпурляє квіти у юрбу.
Торкає струни лютні Флорентієць,і дев’ятькарнавальнихфлорентійок —ті ж самі музи, але вже інакші,як хризантеми в карнавальних масках, в тимпани б’ють, оточують, танцюють,все далі відтісняють Флорентійця.
Флорентієць(і весело, і трохи
Флоренція любила карнавали.
Я флорентієць, я любив їх теж.
О ви, що стільки часу змарнувалина фейєрверки з флорентійських веж!
На ваші п’яні гульбища, бенкети,де кожен з вас пишався, як індик,де ваші запопадливі поетинаввипередки славили владик!
Флорентієць(награючи на лютні, мов не
О Маріелла,
Маріелла,
Маріелла!
Старий(у намаганні якось буть почутим, зіп’явсь на лаву, в пароксизмі
Спиніться, схаменіться, в гупотінніне чуть, як наближається біда!
Вже вас немає.
Вже на ваші тінірозлив бокал кривавий тамада.
Я вам кажу.
І час такий настане.
Хто що посіяв, той те і пожне.
Флоренція болить.
Флоренція повстане.
Флоренція тиранів прожене.
Вона змете палаци їхні й замки,вона такий утне їм карнавал,що тільки чорт знайшов би там уламкиод жаху перекошених дзеркал!
Чи ви тоді отямитесь прозрівши?
Вином не скаламучуйте уми!
Бо згинете,
Флоренцію призвівшидо голоду, усобиць І чуми!
Я вам кажу.
Я вас молю.
Я прошу.
О, схаменіться, поки ще живі!
Ви казитесь, ви тонете в розкошах.
Волаю вам — потонете в крові!
Голоси(обурені, з танцюючого
А це ще хто?
Хапай його за поли!
Чого він тут, тягни його униз!
Ти що, як тінь ченця Савонароли,над безтурботним натовпом навис?!
Флорентієць(наспівує і награє на
О Маріелла!
Боже, він не слуха!
Його робітня пилом припада.
Флоренції загрожує розруха,а він на карнавалах пропада!
Він з ними їхній.
Деспоту в догодузліпив аж кілька непристойних пик.
Одне із двох — або люби свободу,або залеж від милості владик!
Чого ти тут?
Ти — Рустичі, ти — брила.
На що марнуєш дар свій і літа?
Не дай собі надборкувати крила,тебе ж погубить вся ця суєта!
Лоренцо був, а ці вже — не Лоренцо.
Вони, як гусінь, об’їдять Флоренцію.
Ти робиш те, що прагне їх пиха.
Вона у них до істини глуха,
Ти думаєш, що хист твій невичерпний?
Ти ліпиш сніг.
Та згинь, кажу, мано!
Всіх пиятик незмінний виночерпій,ти чуєш — скреготнуло твоє дно!
Ти не турбуйсь, там вистачить на дні ще.
Такий талант, ти міг би вразить світ!
Тобі тепер зі старості видніше,що слід мені робити й що не слід.
Чи ж довго буде молодість тривати?
А ти її розтринькав не на те!
Флорентієць(підспівує і награє на
Троянду треба рвати, поки вона
Хіба митцеві місце серед зборищ?
Спинись.
Подумай.
Не жадай хвали!
Старий, колись усе це договориш,десь іншим разом, бо нема коли!
Коли танцюють музи тарантелу,чи обертом не піде голова?
Створив я мармурову Маріеллу.
Та більше до душі мені
Підставив руки — прямо з колісниці йому в обійми впала Маріелла.
Вона сміється і танечним кроком веде його у танець за собою.
Вона струнка, прекрасна і жагуча.
Це досконалий образ
О Маріелла, лілія Тоскани!» — наспівує і грає
Куди ж ти йдеш?
Невже ти йдеш з юрбою?!
Я цілу ніч гулятиму!
Уп’юсь.
Старий(раптово з
Люблю тебе, милуюся тобою!
А я тебе ненавиджу, боюсь.
Тьмяніє пишне древо фейєрверка.
Мітлою Чортик підмітає квіти.
І дев’ять муз у масках карнавальних відходять, озирнувшись на Старого.
Старий сидить, похилений, на лаві.
Десь плюскіт весел в темряві і тиші.
Нечутно повернувся Флорентієць, спостерігає сумно звіддалік.
Яка самотність!
Монастирські мури.
Чиїсь надбиті плити у траві.
Ці вапною заляпані скульптури,котрі вночі говорять, як живі.
Жаринки зір з небесної жаровні.
І той чернець, що веслами гребе.
І чорний хрест під місяцем уповні.
І цей старий, що згадує
Дожив.
До себе відчуваю
В останній тузі»,— як сказав Катулл.
Колись мені, ще в юності, ввижаласьтінь Данте у Саду Скульптур.
Він теж сидів, похилений, на лаві,додолу руки звісивши бліді,але ж безсмертний у всесвітній
Жест розпачу і туги в бік Старого).
Себе — таким — я уявляв тоді?!
Ось і говориш із старим тепер ти.
Вже маю час.
Минувся мій розгул.
Чи я не забарився вмерти?»
Хто це сказав?
Здається, теж
Стих плюскіт весел.
Лунко впало яблуко.
Десь вдалині загавкали
Доплив чернець.
Не був же я нездарою!
О, стрепенуло крильцями пташа.
Що там за муром?
Круча над Луарою.
Це скрикнув сич?
Або чиясь душа.
О Маріелла!
Плакалось, грішилось.
І кожен з нас колись на світі був.
Вона при хворій матері лишилась.
А я поїхав.
Я її забув.
Ти не забув.
Ти думав, що забудеш.
Ти у Парижі мав їх не одну.
Мовчи, бо в серці знов її розбудиш!
Вона померла.
В голод, у війну.
Будинок їхній над рікою Арнопотроху зносять води прибутні.
А ту скульптуру,
Маріеллу з мармуру,десь вивезли.
Вона на чужині.
Вони її украли, безборонну.
Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.
Або продав якомусь там баронутвою любов, твій безіменний твір.
Як я різьбив ті риси дивовижні!
Було натхнення схоже на екстаз.
Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,шукав її у мармурі не раз.
Усе було — і молодість, і сила,і спокій, і достаток, і хвала.
Але вона вже більш не осінила,вона до мене більше не
Так на таланті зрада окошилась.
Ти Маріеллу кинув у біді.
Але ж вона при матері лишилась!
А хто була Флоренція тобі?
Флоренція?
В якому одкровенніпізнає правду стомлена душа?
Чи Данте, що похований в Равенні,хоч сумнів щодо цього полиша?
Вона його судила, і цькувала,і змусила вмирать на чужині.
Жорстока, невблаганна і лукава,вона була як мачуха мені!
Чого не скажеш в гніві благороднім?
Та муки Данте більші за твої.
А все одно й на камені надгробнімвін називає матір’ю її!
Вона його посміла проклинати.
Він був нелюбий, як усі митці.
Цькувала не Флоренція, не мати,а міста самоназвані отці.
О ті страшні, розбещені, погані,усіх віків вельможні старигані!
В якій лиш не з’являлися личині,який лиш бруд не мали на руках!
Вони помруть, а наслідки злочиннівідлунюють ще довго у віках.
На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.
Обридло зайчики пускать, перепочину,а то ще хтось пошпурить кирпичину.
Та й взагалі, признатися, менілюдські страждання все-таки нудні.
Я все вже бачив і до всього звик.
Усе це суєта і від лукавого.
Щось дуже
Хукнув і протер блискученький уламок об
О, жіночий крик!
Ану погляньмо, це вже щось
Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у
Прекрасна жінка(простягає руки, у неї голос як антична
Іду, іду, чекай мене в саду!
Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?
О милий мій, нічого, я знайду.
Де ж ти подівся,
Рустичі,
Джованні?!
Флорентієць(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового
Я тут.
Я жду.
Мене вже навіть два.
Ти в плесі ночі біла, як латаття.
О Маріелла з мармуру!
Жива?!
Про що мене ти хочеш розпитати?
Як я любив?
Як згадував той час?
Як мріяв я хоч вісточку дістати!
О Маріелла!
Вже немає нас.
Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?
Прекрасна жінка(з жахом відсахнувшись, розгублено питає
О мій коханий, хто він, цей старий?
В його очах печаль така нестерпна!
Він — Рустичі, котрий тебе створив,щоб ти була у камені безсмертна.
Прекрасна жінка(тихо підійшла, поцілувала у чоло
Це ти,
Джованні?
Плащ твій не ліловий.
Лице твоє спустошене й сумне.
Облиш мене.
Твій дотик мармуровийуже в мені не воскресить
Прекрасна жінка ніби заточилась, руками затуляючи обличчя,і, ставши на коліна,
І хто вона йому, кохана чи жона?
Така красуня й мертвому присниться.
Ото біда, сполохав кажана.
Світанок скоро, треба буде
Наводить світлий промінь на
Ану, цікаво, що він там шепоче?
Старий(долоні склавши, наче для
Марко,
Джованні,
Кроче.
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Марія дель Фіоре,
Марія дель Фіоре!..
Дивак старий, чи випив двісті грамів?
Шепоче назви флорентійських храмів.
Спіріто,
Сальві,
Міньято,
Сантіссіма Аннунціата.
Лунгарно,
Арно… чи прожив я марно?
Чортик
Шепоче річку!
Арно,
Арно,
Арно!
Етруська пристань, лілія долин.
Долинь до мене здалеку, долинь!
О Фіоренца, щастя моє, горе!
Марія дель Фіоре,
Марія дель
Флорентієць(скорботно нахиляється над
Ти молишся?
Ти молишся.
Молись.
А ти ж покинув все оце колись.
Я не один.
Не я один.
А Данте?
Він теж молився іншим небесам.
О, не порівнюй,
Данте був вигнанець.
А ти втікач.
Ти сам покинув, сам!
Я вже не міг, уже не мав я змогитерпіти всі ці війни та облоги.
Ці сутички, то голод, то чуму,коли не знаєш, хто за що й чому.
Все гризлися, усе когось бороли.
Хіба я проти істини грішу?
Я обгорілий труп Савонаролиіз юності у пам’яті ношу!
Ми тільки й знали — страти, індульгенції,республіка, монархія, чума.
Та я усе зробив би для Флоренції,але ж умов для праці там нема!
Бо що створити можна в одурінніу цих капканах герцогських столиць,—то прославляй синьйора Содеріні,
І то знову перед Медичі стелись.
Я ж другом був великого да Вінчі,я ж вчився в знаменитому Саду!
Я ж народився, щоб творити вічне,аж поки сам у вічність перейду.
Я ж був готов за стіни ті вмирати,але не міг там жити навідріз,як ще один германський
І нам ще одного Медичі привіз!
Між іншим, дехто вибирав не втечу,хоч міг так само звіятись, втекти.
Буонарроті захищав фортецю.
Чи, може, він бездарніший, ніж ти?
Буонарроті інший.
Він подвижник.
На ньому все, оскільки він Атлант.
А я хотів свободи хоч на тиждень,я так боявся змарнувать талант!
Мені огидні всі оці баталії,я задихаюсь, коли щось горить.
В цій на шматки розтерзаній Італіїя вже не міг ні жити, ні творить!
І я пішов, я виїхав, я згоденбув до Парижа пішки добрести.
І тільки згодом, тільки згодом, згодомя озирнувся на оті хрести.
Душа стомилась піднімати брили.
Мені б забути всіх уже і все!..
Та тільки там… до отчої могили…чи хоч хто-небудь квіти принесе?
Свойого неба не замінить жодне.
Без тих коханих обрисів і рися почорнів, як дерево жалобне,в чужій землі усохлий кипарис!
Мого життя лишилося на денці.
І рад вернутись, та нема вже
Ти молодість залишив у Флоренції.
Вона поплаче біля тих
Сутемні статуї, печально склавши руки, неначе тихо моляться в саду,—магічним сяйвом висвітлена
Скажи, а де тепер Буонарроті?
Живе у Римі.
Має свій куток.
Згорбатів у труді, посивів у скорботі,а людям чорно в роті од пліток.
Про нього завжди.
Важко жить гіганту.
Усе хтось ляпне брудом з-під копит.
Бо хто не має власного таланту,того присутність генія гнітить.
Якби він, звісно, якось легше жив,за кардинальську шапочку служивчи хоч вдавав догідника, смиренця,—а так його вже мають за шаленця.
Ти поки вів тут бесіди достойні,він взагалі балакати одвик,на пустирі Воронячої Бойнікупивши дім подалі од владик.
Він захищав республіку.
При нійфортеці зводив, щоб жила Флоренція.
Коли ж настала влада тираній,він скам’янів.
Він сам уже фортеця.
Він вже старий.
Він дихає на ладан.
Він пережив облогу і чуму.
А дух його нікому не підвладен,його талант покірний лиш йому!
Старий (із
Мабуть, створи-и-ив!
А міг створити втричі!
Невільник він в лавровому вінку.
Всі так і ждуть, щоб він їх возвеличив,—самих лиш пап вже кілька на віку.
Не встиг зробити Юлію гробницю,вже папа Лев підняв свою десницю.
А там Климент,— i спробуй всім потрафить.
То Медичі, то Борджіа й Караффи.
В його душі республіка болить.
Він чує скрізь холодний подих пустки.
Де в бронзі треба деспота одлить,там генії зникають, як етруски.
Біда служить володарям земним,їм не потрібні сни його пророчі.
Усе життя крізь дні його і ночігробниця папи гналася за ним!
От бач, от бач, а я од цього втік,бо я не міг душею покривити.
Мене прийняв і прихистив мій віккороль Франціск, мій друг і покровитель.
І, переживши дома хтозна й що,утікши з дому до чужого краго,я в ньому покровителя знайшов,в житті якому рівного не знаю!
Од нього я, зболілий від образ,почув надійне слово оборони,що мій талант заблисне, як алмазйого до муз прихильної корони.
Але ж ти не помітити не міг,як полум’я відсвічує в алмазі!
Ти розумієш, він палив своїх,а я у нього підлягав повазі.
О, як мене він приязно зустрів!
Мисливець, красень, набакир корона.
Він поважав художників, майстрів,у нього при дворі було їх цілі грона.
Були поети й музиканти там,цвіли гірлянди преціозних дам.
Усіх країв зацьковані вигнанцімогли зустрітись в танці і в альтанці.
Була це просто золота порадля музики, для пензля і пера.
Це після наших вічних колотнеч,де завжди попіл змішаний з землеюще з тих часів, як древньоримський мечпідсік етруську царствену лілею!
Але у тій жасминовій альтаніхіба не пахло димом на світанні?
Чи там у вас вважалось за чесноти —дивитись, як палають гугеноти?
Хіба і досі в пам’яті не стогне щеоте жахливе протестантське вогнищев той день, коли ти в’їхав у Париж?
Пече лиш те, в якому сам гориш.
Я пекло мав своє на батьківщині.
Велика річ — прихильність короля!
Я тут забув підозри безпричинні,піднявся до почесного щабля.
Це був король великої душі.
Він на мистецтво іклами не клацав.
Не те, що наші скнари й торгаші,—він дав мені утримання й палаццо.
При ньому я, не знаючи
Прожив спокійно дев’ятнадцять год.
І що ж створив ти, мавши той дворець,
Джованфранческо Рустичі, митець?
Зробив камею, королю присвячену.
Фігурку для алеї Фонтенбло.
Так, тутті-фрутті, всяку всячину,на щось велике часу не було.
Але вже потім, під кінець, повір,я міг створити вікопомний твір!
Король довіру виявив мені —звелів його воздвигнуть на коні.
У ореолі величі і влади,на віки вічні, як митці Еллади!
Я приступив, не гаючи ні дня.
Насамперед я виліпив коня.
Але такого довелося вперше.
Я глину м’яв і грів у пальцях віск.
Бо це ж той Кінь, де мався бути
Його Величність, сам король Франціск!
Це ж не якась кульгава конячина,що возить камінь із гірських кар’єрів.
І не арабський огир сарацина,і не квадратні коні кондотьєрів.
Я ще не знав, якого мені треба.
Шукав натуру, гідну для взірця,—від гордих коней колісниці Фебадо племінного в стайні жеребця.
Я їх вивчав, гру м’язів, хід ногами.
Мій власний твір ввижався вже меніу блиску золотої амальгами —як Марк Аврелій в Римі на коні!
Он подивися, що то був за Кінь,яка від нього велетенська тінь!
Віддалеки, у відсвітах багаття, з’являється — то слабше, то чіткіше— величний силует Коня на постаменті.
Навколо — дев’ять преціозних дам ведуть повільний вишуканий танець,і страусові пера, як туман, похитуються в такт, підсвічені багряно.
Велика тінь, бо полум’я яскраве.
Смолисті дрова, гарно палахтять.
Так там були хоч війни, хоч заграви,а тут же гугеноти гуготять!
Тут музи вже затягнуті в корсажі.
Але підошви в попелі і в сажі.
Чортик
Утік, здається, в місце підходяще,бо тут було освітлення ще
Перестрибнув по дошках, щоб
Як у світильні обгорілий ґнотик,уже ледь-ледь чорніє гугенотик!
Один Святий із трьох камінних статуй старечим рухом раптом нахиливсяі запустив у нього яблуко.
Той зник.
На постаменті — королівський Кінь.
Придворні дами рухаються в танці, мов кришталеві келихи довгасті.
Голівки — наче виплекані квіти, що у росі коштовностей ряхтять.
В садах Лоренцо музи були інші.
Придворні музи — це вже наслання.
Та почекай, іще ж я не закінчив.
Ти не на них — дивися на Коня!
Кінь, справді, гарний.
Ну, чого ж ти стих?
Коня створив я, вершника не встиг.
Уже була і форма для лиття.
Король помер, зчинилось сум’яття.
І я, що був при ньому у фаворі,враз опинився жертвою сваволі.
Новий король хотів нового твору.
Віддав палац мій іншому синьйору.
Закликав майстра для нових скульптур,мене, старого, витуривши в Тур.
А кінь мій, кінь, в могутніх м’язах руху,стоїть десь на задвірках серед брухту.
Тепер його єдині верхівці —паризькі голуби і
Зненацька тріск і скрегіт — Флорентієць, із риштування виламавши дошку,в страшному гніві різко розмахнувся — аж із Коня спурхнули
Чортик(уламком дзеркальця шліфує свої
Гай-гай, маестро, чи не пізно трошки?
Було б раніш виламувати дошки.
Тепер шпурляйся хоч і навсібіч —це вже на дрова в монастирську піч.
Старий (розбитим
Я натякав новому королю,що я його у бронзі віділлю.
Адже він попереднику рідня,то як Франціска вже нема живого —чому 6 на того самого коняне посадити вершника нового?
Він як не чує.
В погляді зима.
Я зрозумів, що вже мене нема.
Що тут мій кінь нікому вже не треба.
Що Маріелла кличе мене з неба.
Що я минув, що я уже не вгідний,і тут чужий,
І там уже не рідний.
І от сиджу, як тінь себе самого,—такий кінець життя мого земного.
Флорентієць(з гірким докором, майже крізь
Ти ж був один з блискучої плеяди!
Життя було до тебе не скупе.
То як же так?!
І хто з вас кого зрадив —ти свій талант чи твій талант тебе?
І що ж тепер?
Якби ж було знаття!
Я ж міг створити незабутні речі!
На що ж потратив я своє життя?!
На риштування біля порожнечі.
Самий лиш постамент у відсвітах багаття.
Коня немає, він уже розтав.
Десь піє півень по той бік Луари.
Чкурнув зі сходів Чортик в бузину.
І дев’ять преціозних дам — придворних муз, затягнутих в корсажі,—повільно дотанцьовують гавот.
Флорентієць(зіщулено і безпорадно спершись на виламану дошку з
Як тісно в пам’яті сторіч!
Як рідко зводяться титани!
Створити річ,створити річ,котра ніколи не розтане!
Це був життя мого девіз,мій сніп ілюзій іскрометних.
І що ж із цього я довізна ці останні кілометри?
Старий(з безмірним жалем, стомлено і
На що мій труд пішов потрійний?
І що я створював щодня?
Кому на світі був потрібнийтой постамент того Коня?
Чи так би шлях мій завершився?
Душа б зазнала цих тортур,якби на світі десь лишивсямій Сад Нетанучих Скульптур?!
На це немає індульгенції.
Велика доля не збулась.
Ти обійшовся без Флоренції.
Флоренція без тебе обійшлась.
Та краще б я був осликом у долині Арно,ніж так прожить безслідно і нездарно!
Та краще б я в палючому промінніубогу землю потом поливав!
Та краще б я овечок на камінні,як Джотто у дитинстві, малював!
Кому тепер слова мої прощальні?
О, як мені їх тяжко вимовлять!
Хреститель флорентійської хрещальні,благослови прийдешніх немовлят!
Хто пригадає, хто мене оплаче?
Кому я рідний тут на чужині?
Я, що створив надгрібок над Боккаччо,—чи буде хоч горбочок по мені?!
Флорентієць(відкинув дошку, з гіркотою, з
Чого ж покинув ти Флоренцію?
В які повіявся світи?
Де ти хотів собі свободунічим не сковану знайти?
Усі володарі — Прокрусти.
Твоя душа по той бік Апеннін,де навіть стіни викладені р у с т о м —закам’янілим іменем твоїм!
Де на порталі, вище брам і вежтвого стокрот розтерзаного міста,стоїть твій твір у відблисках пожеж,а ти тут ліпиш коники із тіста!
Старий (з
О Фіоренцо, мати моя мила!
Чого я тут, поклич мене, верни!
Я — Рустичі, я — рустика, я — брила.
Я хочу спати під твої терни!
Ти ж сам пішов,чого ж тепер ти ремствуєш?
Палаццо мав, тепер цей божий дім.
Старий(руками ловлячи повітря, як
Скажи мені, в який тут бік Флоренція?
Уже у бік безвиході.
Ходім.***
