У присмеркові доброї дібровості

У присмеркові доброї дібровостіпшеничний присмак скошеного дня.

На крутосхилах срібної дніпровостісідлає вічність чорного коня.

Киреї хмар на плечах має вічність.

Вони пливуть кудись на Чигирин.

Я хочу в степ.

Я хочу в непоміченість.

По саму душу в спокій і полин.

Отак брести.

А тиша — як в соборіз давно-давно загубленим ключем.

Холоне степ, і невкипілі зорірогатий жук виймає рогачем.

А там — Дніпро, аж ген до Базавлука,аж за пороги й далі за лиман.

Об цілий світ спіткнулася розлукаі йде на нас, страшна, як Тамерлан.

А ти десь там, за даллю вечоровою,а ти десь там, за морем тишини,—так владно, так повільно вичаровуєшмене із ночі, з тиші, з далини…