Холодна кава і так невчасно
Остання згадка сидить у кріслі
А він приїде. Моя уява
малює чітко картини грізні.
Як зустрічати? Обняти може
як вже прожите? Чи усміхнутись?
І щось сказати, солодко й п’яно?
Чи зразу холодно відсахнутись?
Чи може просто втекти із дому?
Сльозами вмити думки й світлини
Чи показати награну втому
Й лічити мовчки пусті хвилини?
Як подивитись людині в очі
Котра ще вчора була всім світом
Через котру не доспала ночі
І подих стримувала два літа?
Через яку божевільна стала,
Ревнива, звергнута із Олімпу
Через яку я себе втрачала
Й кохала щиро (як вміють діти)...
І вже стає невимовно страшно
Уже так скоро ввійде він в двері
А раптом очі його побачу
Й порину знову у світ істерик
Усе так просто. Усе так пусто.
Й повітря в грудях так вільно б’ється
А раптом він мене не відпустить?!
А раптом він мені усміхнеться?!
