І сніг, і дорога тобі вже не впомку,неначе й не ти замерзав тут колись.
Лиш листя трухляве та трави пожовклікрижинками згадки давно затяглись.
Щільніше зімкнулись набряклі дерева,низенька кигичка хвилясто летить.
В пожовклій струмливій воді березневійструмує повільно підземна блакить.
Безодня колише напоєну кронуі, зір викрадаючи, надить в глибінь.
Та чути, як дужо з розверстого лонаусепоглинаюча дише студінь.
І ніби розширивши власну свідомість,очима ковзнув, розімкнув небокрай,нарешті згадавши, що йдеш ти додому,що пекло — позаду, попереду ж —
Що світло несеш ув очах захмелілихі подихом грієш прожилки
Проте що не крок — вичаха твоє тілоі зір каламутить в’юнкий холодок.
Ступнув і забув і кигичку, й
Чим ближче до обрію — більше
Стискається кригою пам’ять холодна,і білий мороз виступає з чола.***
