Тепло-холод

І сніг, і дорога тобі вже не впомку,неначе й не ти замерзав тут колись.

Лиш листя трухляве та трави пожовклікрижинками згадки давно затяглись.

Щільніше зімкнулись набряклі дерева,низенька кигичка хвилясто летить.

В пожовклій струмливій воді березневійструмує повільно підземна блакить.

Безодня колише напоєну кронуі, зір викрадаючи, надить в глибінь.

Та чути, як дужо з розверстого лонаусепоглинаюча дише студінь.

І ніби розширивши власну свідомість,очима ковзнув, розімкнув небокрай,нарешті згадавши, що йдеш ти додому,що пекло — позаду, попереду ж —

Що світло несеш ув очах захмелілихі подихом грієш прожилки

Проте що не крок — вичаха твоє тілоі зір каламутить в’юнкий холодок.

Ступнув і забув і кигичку, й

Чим ближче до обрію — більше

Стискається кригою пам’ять холодна,і білий мороз виступає з чола.***