Тече весна, й бадьорі сажотруси,мов щиглі, на дахах, і мла зелена.
Дівчина, що кохає полісмена,співа на площі, де їй серце вкрав,а капельмайстер кучерявих авттримає в білих рукавичках кусеньсонця.
Тече весна, й балончики зелені,немов букети перших мрій хлоп’ячих,колишуться й виплигують із жменіхлопчини,що за ними тихо плаче.
Бояться діти чорних сажотрусів,за гудзики тримаються завзято,і день зелені тіні в серце трусить,і клоняться йому кущі півонійв червоних латах.
Не іскри пелехаті і не квітиз рожевих пін, розхлюпаних ногою,метелики, мов пил, спливають роємв калюжі сонця, де купають крила,аж сажа золота усіх прикрила.
Від них, як від веселки іскор, світитьзелений кіш весни.
За десять сотиків рябий балончик,мов юна мрія, смілий і яскравий,втекти забаг із щиглями на сонце,крилату мудрість вітру барвно славить.
Дівчина з оберемком мокрих рожспіває, мов зозуля, тужно й палко,й над каруселями летючих площ,мов синє срібло, полісменська палка.
