Я тільки-но з европейської гімназії:латина занадто свіжа ще в моїй голові.
Слово “manufacturing”, що світить синім неономмені в обличчя у сутінках раннього ранку,говорить про працю рук,— не людських рук взагалі —моїх власних.
Я стала в лави пролетаріатуз молодечим запалом, з ентузіазмом.
Пробую довестиусім і вся, взагалі, а найбільше — самій собі,що я — молода рослина,перещеплена на інший ґрунт,зумію вижити, рости у новому незвичному кліматі.
Начитана Франком,
Коцюбинським,розумію свідомість класу:я — мало не соціалістка! —готова в життєвій практиціставити на пробу теорію.
Машина рветься з-під рук:я не вмію ще панувати над
Спокійно, не так нервово” — каже
Дайте їй іще тиждень” — заступається за менев начальства.
Поволі втягаюся в норму.
Хлопці-робітникизасипають мене масними дотепами.
Порнографічні іграшкиз таємничим усміхом з рук у рукипередають досвідчені молодички.
Я — вже заміжня — та не вмію ще боронитисягострим дотепом, дзвінким сміхом.
Ховаюся, засоромлена,за охоронний щитнаївності,ідеалізму,нерозуміння мови.
Глибоко в серці закопуювласний маленький
Але вже розумію:є різні мости понад прірви,і не всі вони — сталевої конструкціїза модерними планами інженерів.
Бувають мости рухомі,зі шнурів, що плавають з вітром,а все-таки ними проходятьвалки гімалайських
Жарти — нехай і грубіянські —тепла, щира усмішка,дружньо простягнені рукиі мого зворушення сльози —це шнури мостів гімалайськихнад прірвами класів і націй,над бурними ріками мов —мости із людського в
Дружу із робітниками.
А поруч: у джінсах, в картатій сорочці,працює у поті чола, у бруді,від ранку до вечорафабрикант, власник.
Полуднує разом з нами, запиваючи сандвічі кока-колею.
Він розбиває в уявістарі стереотипи капіталіста.
Усіх знає по імені,останній відходить з фабрики.
Із ним жартують,часом навіть і
Але всі його кличуть
Містер Розен”і ніхто не каже йому просто:
Пітер”,а шкіра в нього засмагла:він січень провів на півдні,відпочиваючи на соняшних Багамах.1975/1978
