О-о-о-о-й!
Стирчить, наче сучок, в повітрі вигук гострий;знеобачки наткнувсь та й розпанахав
Навіялось снігів, натік дощами простір,у горлі мови жар задмуханий потух.
І вивіялось все, все видмухалось — протяг!
Уїлася зола у лінії долонь,і випрялись пісні з дупла сухого рота,де дим колись снувавсь та лопотів вогонь.
То мимрення, то схлип, то шелест шепелявий,по просто порух губ, але глухий, без
Що ж від людини тут?
Хіба що лиш
Бог й мову відібрав, щоб серцем розумівбезглуздість слів усіх та беззмістовність знаків,і звуків вузькоту, і мови мілину.
Лиш сльози залишив, щоб розум свій оплакавта марницю трудів в скорботі
Намножував, збирав піщинку до піщини,до слова слово клав і думкою кріпив:розсипалось усе — череп’я замість глини,розпорошились вже і кам’яні
Видмухують вітри з віч прожилки агату,вистуджується час, вивітрюється сіль,вищерблюється рот, аби мовчав про втрати,і долі не хулив, і не оскаржив біль.***
