Причалив човен сонця в пристань — у вікно на дубіі кинув на прощання сім червоних весел.
Стовпи струнких тополь підперли небо.
Мовкнуть губи.
Прийшли посли від ночі.
Чи поїдеш, юний тесле?
Де соковиті грона зір плекає брат твій — ідолу винницях на хмарах, у саду із плахт плавучих,коли калина ввечорі засмаглюється блідо,немов музики двері, відчинились світла кручі.
Підводиш очі — ягоди блакитні на безодні,мов перший клинописець, списуєш закони ладу.
Палає срібний лій у каганцях зірок холодних,і змії, мов свічки зелені, світять воском яду.
Твій кінь, мов чорне полум’я, мов вітер спійманий,лиш гриви молоко спливає шиєю гнучкою,гребе ногою, як веслом, й на зов шляхів далекихширяє ніздря.
В нас серця, що вічно рвуться й двоять,і жовті квіти людські — мізки в черепах, як в глеках.18 травня 1936
