Стожарні

Струмує з повітря обличчя забуте,розмитий хвилюється глиняний хутір,і погляд, удивлений в поле хвилясте,поволі воложиться, лагідно гасне.

Безмежність давно уже стежить за мною,проте не розгледіти за пеленоюні сліз, ані згадок, ні навіть думок:стоїть над колишнім багаттям димок,та в горло уп’явся пустий

І вище, все вище повзе вустюками —знетямившись, крикну: — Ой, світонько-мамо!

Співають обідню годину півні!

Та рано, ой, рано… чи пізно ж мені?!

Нічого подосі про час я не знаю,а півень хвилясто і часто співає,немов позначає весняне тепло,але і в минулім так само було.

І погляд хвилясто снувавсь і тоді,проте я печаливсь чомусь, не

Напружую голос, щоб йменням забутимі простір, і хутір, і пам’ять роздмухать.

З роздертого рота стирчать вустюки,а замість стожарні чорніють дірки.***